На головну   всі книги   до розділу   зміст
1 2 3 4 5 9 10 11 12 14 15 16 17 18 19 20 21 22 24 25 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 64 65 66 67 68 69 72 73 74 75 76 77 78 81 82 83 84 85 88 89 91 92 94 95 96 97 98 102 103 104 105 106 108 109 110 111 113 114 115 116 118 119 121 122 123 125 126 127 129 130 133 134 136 137 139 140 141 142 144 145 146 147 148 150 151 152 154 155 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 169 170 172 173 175 176 177 178 180 181 182 183 185 186 187 188 189 191 192 193 195 197 198 199 200 201 203 204 205 206 207 208 210 211 214 215 216 217 218 219

з 4. Міжнародно-правові норми в карному процесі

Як вже відмічалося вище, згідно ч. 4 ст. 15 Конституції РФ «загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи». Причому тією ж статтею встановлено, що «якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інакші правила, чим передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору». Найбільш близьке відношення до карного судочинства мають наступні загальновизнані міжнародно-правові принципи:

суверенної рівності держав;

невтручання у внутрішні справи;

незастосування сили і загрози силою;

добросовісного виконання державами своїх міжнародних обяза

тельств;

міждержавної співпраці і солідарності держав;

гуманізму, поваги прав людини і справедливості.

Так, згідно з принципами суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи жодна держава не має право видавати закони або виконувати дії, що розповсюджують його судову юрисдикцію на територію інших держав

без згоди останніх. Так, наприклад, повинні вважатися юридично нікчемними результати процесуальних дій, довершених слідчими органами однієї держави на території іншого, якщо це не передбачене відповідним міжнародним договором. Принцип незастосування сили і загрози силою означає, що жодна держава не може домагатися застосування свого внутрішнього права шляхом викрадення або захвата осіб на території іншої суверенної держави або вимагати їх видачі під загрозою військових акцій і т. п. Принцип добросовісного виконання державами міжнародних зобов'язань виявляється в тому, що положення національного кримінально-процесуального законодавства не можуть служити основою для відмови від виконання міжнародних зобов'язань. Якщо в законі є норми, що суперечать міжнародному договору, укладеному державою, то внаслідок даного принципу застосовуються норми договору, а закон повинен бути приведений у відповідність з міжнародними зобов'язаннями. Принцип міждержавної співпраці і солідарність держав знаходить вираження, передусім, в широкій практиці висновку міжнародних договорів про надання правовою допомоги, в тому числі і по карних справах.

До числа загальновизнаних міжнародно-правових норм, що стосуються карного процесу, потрібно віднести норми, що встановлюють;

неприпустимість застосування в карному процесі тортур або жорстоких, біс

людяних або принижуючого людське достоїнство видів звертання

або покарання, право на гуманне відношення і повагу достоїнства лич

ности, (ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Рим,

04.11.50 м.; Конвенція ООН проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних

або принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10.12.84 м.;

принцип 6 Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню

або висновку в якій би те не було формі, затвердженого Резолюцією

Генеральної Асамблеї ООН № 43/173 від 09.12.88 м.);

заборона на видачу особи іншій державі, якщо: а) існують серйозні

основи вважати, що йому може загрожувати там застосування тортур або

смертної страти; б) злочин, відносно якого запитується ви

дача, розглядається стороною, що запитується як політичний

злочин або є достатні основи вважати, що запит про

видачу має на меті переслідування або покарання особи в зв'язку з його расою,

релігією, національністю або політичними переконаннями або за дру

гое злочин, ніж те, яке було вказане в запиті (т. 3 Европей

ской Конвенції про видачу. Страсбург, 13.12.57 м.);

неприпустимість довільного арешту або змісту під вартою: «Ніхто

не повинен бути позбавлений свободи інакше, як на таких основах і в соответ

ствії з такою процедурою, які встановлені законом» (т. 9 Междуна

рідних пакти про цивільні і політичні права. Нью-Йорк, 19.12.66 м.;

ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод);

право арештованого або заримованого на судову перевірку законності арі

ста або затримання в терміновому порядку, т. е. без невиправданого зволікання, протягом

розумного, досить короткого часу (т. 9 Міжнародних пакти

про цивільні і політичні права; п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод; п. 3 ст. 5 Конвенції СНД про права і основні свободи людини; принципи 11, 32 Склепіння принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або висновку в якій би те не було формі);

право заримованого або арештованого на заяву клопотання об уведом

ленії членів сім'ї або інакших осіб по його вибору про факт затримання або

арешту і про місце, в якому він міститься; право на відвідування членами це

мьи і переписку з ними (ринципи 16,19 Зведення принципів захисту всіх осіб,

що піддаються затриманню або висновку в якій би те не було формі);

право заримованого або арештованого на проведення медичного обсле

дования (ринципи 24-26 Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються

затриманню або висновку в якій би те не було формі);

заборона на застосування до заримованого таких методів розслідування, кото

рие порушують його здатність приймати рішення або винести думки,

в тому числі заборону зловживати положенням заримованого з метою підлозі

чения від нього свідчень проти нього самого або яких-небудь інших осіб

(ринцип 21 Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню

або висновку в якій би те не було формі);

заборона на введення невиправданих обмежень відносно заримованих

або арештованих, цілей затримання, що не викликаються безпосередньою необхідністю з точ

ки зору або арешту (инцип 36 Зведення принципів защи

ти всіх осіб, що піддаються затриманню або висновку в якій би те не

було формі);

право на компенсацію кожному, хто був жертвою незаконного арешту або

змісту під вартою або незаконного засудження (т. 9,14 Международ

ного пакти про цивільні і політичні права; п. 4 ст. 5 Конвенції СНД про

права і основні свободи людини);

право заримованого або обвинуваченого бути детально і в терміновому порядку

повідомленим на зрозумілому йому мові про характер і основу предъявляе

мого йому обвинувачення (п. 3 (а) ст. 14 Міжнародних пакти про цивільні і

політичні права; п. 3 (а) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і ос

новних свобод; принцип 10 Зведення принципів захисту всіх осіб, подвергае

мих затриманню або висновку в якій би те не було формі);

право кожного обвинуваченого в карному злочині вважатися невинов

ним, поки винність його не буде доведена згідно із законом, т. е. презумп

ция невинності (ст. 11 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 14

Міжнародних пакти про цивільні і політичні права; п. 2 ст. 6 Кон

венції про захист прав людини і основних свобод; п. 2 ст. 6 Конвенції СНД

про права і основні свободи людини);

право особи на справедливий і голосний розгляд карного обвинувачення, що пред'являється йому

без невиправданої затримки на основі повного ра

венства компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним

на основі закону (т. 10 Загальних декларації прав людини, прийнята

на третьої сесії Генеральної Асамблеї ООН 10.12.48 м.; п. 1 ст. 14 Між

дународного пакту про цивільні і політичні права; п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод; п. 1 ст. 6 Конвенції СНД про права і основні свободи людини);

право мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту

і захищати себе особисто або за допомогою вибраного ним самим оборонця

(ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод п. 3 (d) ст. 14

Міжнародних пакти про цивільні і політичні права; п. 3 (Ь) ст. 6

Конвенції про захист прав людини і основних свобод);

право на надання кваліфікованою юридичній допомозі з боку

компетентного адвоката (п. 6 Основних положень про роль адвокатів, при

нятих Восьмим Конгресом ООН по попередженню злочинів. Нью-Йорк,

серпень 1990 р.)

право на надання обвинуваченому або підозрюваному безвідплатній

допомозі оборонця і перекладача у випадку, коли у нього недостатньо

коштів для оплати цього оборонця або перекладача (п. 2 ст. 6 Конвенції про

захист прав людини і основних свобод; п. 3 (d) ст. 14 Міжнародного пак

та про цивільні і політичні права);

право обвинуваченого допитувати показуючих проти нього свідків (ра

у на очну ставку) і право на виклик і допит його свідків на тих же усло

виях, які існують для свідків, що показують проти нього (п. 3 (е)

ст. 14 Міжнародних пакти про цивільні і політичні права; п. 3 (d)

ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод);

заборона на примушення особи до надання свідчень проти самого себе або до при

знанню себе винним і право особи на відмову від надання таких свідчень (п. 3

(g) ст. 14 Міжнародних пакти про цивільні і політичні права);

право на перегляд засудження і вироку вищестоящої судової инстан

цией згідно із законом (п. 5 ст. 14 Міжнародних пакти про цивільні і

політичні права);

правило «піп bis in idem» («не двічі за одне і те ж» - лати.), т. е. заборона на

повторне залучення особи до карної відповідальності за злочин,

за який він вже був остаточно осуджений або виправданий (п. 7 ст. 14 Між

дународного пакту про цивільні і політичні права);

право кожного засудженого до смертної страти оскаржити вирок в апел

ляционном порядку в суд вищої інстанції і подати прохання про помилова

нді, причому помилування або заміна вироку можуть бути надані у

всіх випадках виголошення смертного вироку (п. 6,7 Заходів, що гарантують за

щиту прав тих, хто засуджений до смертної страти, схвалених 21 пленарним

засіданням Економічної і Соціальної Поради ООН 25.05.84 м.).

У міжнародних договорах, що стосуються питань карного процесу, можуть знайти закріплення як загальновизнані принципи і норми, так і норми, регулюючі відносини суб'єктів, що тільки беруть участь в них. У залежності від кількості учасників договори бувають багатосторонніми і двосторонніми. Склад і рівень їх учасників також може бути різним. Згідно п. 2 ст. 3 Федеральних закони «Про міжнародні договори Російської Федерації» від 15.07.95 м. «міжнародні договори Російської Федерації укладаються з іноземними державами, а також з міжнародними організаціями від імені Російській Федерації (міждержавні договори), від імені Уряду

Російської Федерації (міжурядові договори), від імені федеральних органів виконавчої влади (договори міжвідомчого характеру)». Найбільше значення для карного процесу мають договори про правову допомогу, визначальні порядок взаємодії судових і слідчих органів різних країн при здійсненні карного переслідування осіб, що знаходяться за межами держав, де були довершені злочини; виконанні доручень про виробництво процесуальних дій і т. д. Значна кількість таких договорів була в свій час укладений СРСР з соціалістичними державами, а також з Алжіром, Грецією, Іраком, Тунісом, Фінляндією і деякими іншими країнами. Частина з них продовжує діяти і понині. У 90-з рр. Росією були підписані аналогічні угоди з Китаєм, Литвою, Естонією і Латвією, а також з рядом держав - членів СНД. Серед них - багатостороння Конвенція про правову допомогу і правові відносини по цивільних, сімейних і карних справах, підписана в Мінську 22.01.93 м. (набрала чинності 10.12.94 м.). Росією підписані і ратифіковані Європейська конвенція про видачу від 13.12.57 м. і Європейська конвенція про взаємну правову допомогу по карних справах від 20.04.59 м. Велика кількість договорів міжвідомчого характеру про співпрацю в сфері боротьби із злочинністю укладена з правоохоронними органами інших держав Міністерством внутрішніх справ і Генеральною прокуратурою Російської Федерації.

Крім договорів про правову допомогу порядок взаємовідносин російських правоохоронних органів з іноземними громадянами і посадовими особами може регулюватися також консульськими конвенціями. Відповідно до них консули мають право представляти перед судами і слідчими органами країни перебування громадян їх держави, що призначила, якщо ці громадяни через відсутність або по яких-небудь інших шанобливих причинах не можуть самі захищати свої права і інтереси.

Загальновизнані міжнародні принципи і норми існують як в формі норм, встановлених міжнародними договорами, так і в формі юридичних звичаїв, які складають так зване загальне міжнародне право. Статутом Міжнародного Суду ООН від 26.06.45 м. звичай визначений як доказ «загальної практики, прийнятої як правова норма» (п. 1 «Ь» ст. 38).

Звичайна норма стає приналежністю загального міжнародного права внаслідок її визнання якщо не всіма, то більшістю держав, що представляють основні політичні і правові системи. Сучасні міжнародно-правові звичаї придбавають формальну визначеність, оскільки загальновизнані принципи і норми, як правило, знаходять відображення в багатосторонніх конвенціях і угодах і крім того - в інакших документах міжнародного права: деклараціях, резолюціях міжнародних органів і організацій, конференцій, рішеннях міжнародних судів і т. д. Авторитет названих документів особливо високий. Конституційний Суд Російської Федерації не раз в своїх рішеннях посилався на Загальну декларацію прав людини і т. д.

Особливістю формування сучасних звичайних норм міжнародного права в області карного судочинства є зростаючий вплив на них так званих рекомендаційних норм, або міжнародні стандарти, в розробці яких основна роль належить Конгресу ООН по попередженню злочинів і поводженню з правопорушниками. Документи Конгресу звичайно підтверджуються резолюціями Генеральної Асамблеї ООН. Серед них Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (1979), Основні принципи независимое-ти

суду (1985), Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (1985), Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або висновку в якій би те не було формі (1988), Основні положення про роль адвокатів (1990) і інш. Обгрунтування того, чи є та або інакша норма загальновизнаної, не завжди буває легкою справою. Як докази загальновизнаного характеру норми можуть служити: а) фіксація норми в міжнародних документах; б) відсутність протестів держав проти її загальновизнаного характеру; в) фактичне визнання норми (так звана трансформація) законодавством досить представницького кола государств.'