На головну   всі книги   до розділу   зміст
1 2 3 5 6 7 8 9 11 12 13 15 16 18 19 20 21 22 23 24

з 4. Судові акти в русі цивільних правовідносин

1. Питання про роль судових актів в русі цивільних матеріально-правових відносин в літературі гражW1

«Судова практика Верховного Суду СРСР» 1956 р. № 1. стор. ' 16.

I. г «Судова практика Верховного Суду СРСР» 1956 р. № 6,

¦Ер. 35.

У. д. красавчиков 12;)

даиского права не отримав свого належного освещения1. Навряд чи не єдиним висловлюванням відносно ролн судових актів у виникненні, зміні і припиненні цивільних правовідносин є висловлювання проф. Д. М. Генкина, який в підручнику цивільного права 1944 року, даючи класифікацію юридичних фактів, відніс до останніх також і присудження, винесене по правотвірному позову. Розглядаючи питання про здійснення і захист цивільних прав, проф^Д^М^Гевкин, зокрема, писав: «Виносячи рішення по (пр-явообразующему) позову, суд не створює норми права, що йому~гге~~пр~сдЬставлено, а на основі існуючої норми своїм рішенням викликає до жизш, правовідношення. Іншими словами, рішення суду є юридичним фактом, що народжує правовідношення з витікаючими з нього суб'єктивними правами і обов'язками»3

Що ж до інакших процесуальних актів (дій суду і сторін), крім рішення, то, наскільки нам відомо, в літературі цивільного права про них, як про юридичні факти цивільних матеріально-правових відносин, висловлювання немає.

Інакше положення склалося в науці радянського цивільного процесу, література якої містить немало робіт, в яких розглядається під певною точкою зору проблема впливу судового акту на динаміку цивільно-правових зв'язків. Внаслідок того, що розробкою проблеми, що розглядається зайнялися саме фахівці громадян ского процесу, але не цивільного права, цілком закономірним виявилося, що відправними початковими питаннями в постановці проблеми і відшуканні шляхів її разреше ния були не питання руху цивільного правовідношення і ролі в цьому русі судових актів, а, по цілком зрозумілих причинах, питання суто процесуальні, зокрема питання про види позовів в радянському цивільному про цессе.

Хоч питання про види позовів в радянському цивільному процесі і до цього дня зберігає свою дискуссивность, проте не можна не бачити позитивної сторони що ведеться

В даній роботі ми не зачіпаємо всіх питань проблеми з >

дебпого рішення в радянському цивільному процесі і, зокрема

такого з її аспектів, як присудження - ант го су дарствен і він

власті. З цього питання див. Н. Б. Зейдер, Присудження в

радянському цивільному процесі, автореферат дисертації на соиска

ние вченого ступеня доктора юридичних наук, М., 1955; Н, А. Ч е

чину, Присудження як акт державної влади, «Питання

радянської держави і права*, Вчені записки Ленінградського го

сударственного університету імені А. А Жданова, № 182, серп

юридичес1ШХ-4щу -до^_вип 5, Л., 1954, стр 135 н їв.

«Цивільне пр'зчю^ підручник для юридичних вузів, т. I

Юріздат. 1944. стор. 7 1проф. Д. М. Генкин).

Ш

навколо нього дискусії в тому, що, зокрема, остання сприяє більш повному і всебічному вивченню пробле-Ьи судового розв'язання, найважливішої проблеми науки радянською цивільного лропесса.

Висловлювання процесуалістів відносно ролі і значенні судового рішення в русі цивільних правовідносин, як відомо, спираються на ту або іншу концепцію про види позовів в радянському цивільному процесі, і тому представляється необхідним, хоч би у самих загальних рисах, привести думки, що є з даного питання. У зв'язку з цим нагадаємо, що одна частина процесуалістів виходить з існування в радянському цивільному процесі двох видів позовів - исков_о_лр_изданйи і позовів про присудження;.. соответствен але видам позовів розрізнюються і види рішень - рішення по позову про визнання і рішення по позову про присудження. Преобразовательних^ позовів і відповідних названим позовам рішень не існує. У цей час вказана точка зору п берете я проф. Н. Б. Зейде, проф. А. Ф. Клеєнмакоме, проф.

Згідно з іншою точкою зору необхідно розрізнювати три вигляду позовів, а саме: позови про визнання, позови про присудження в преобразовательние позови. Найбільш грунтовне, на наш погляд, освітлення питань про преобразовательних позови дане в роботах проф. У свій час за тричленне ділення позовів висловлювалися проф. Поволоцкий, М. І. Елье-вич і інш. Думки пр\ф. М. А. Гурвича про види позовів знайшли підтримку в роботах [ Прихильники точки зору, згідно якою в цивільному процесі існує тільки два вигляду позовів (ски об при1

См. Н. В. 3 е і д е р, Спірне питання цивільного процесу

(до допустимості преобразовательних позовів в радянському праві), «Зі

ветское держава і право» 1947 р. М > 4, стор. 36-53; його ж,

«Присудження в радянському цивільному процесі», автореферат

Конторської дисертації. М., 1955. стор. 19-22,

2 См. А. Ф. К'л ейнман, Радянський цивільний процес, учеб-Вк

для юридичних вузів, видавництво МГУ, 1954, стор. 148-149

I я См, КС Юдельсон Радянський цивільний процес, учеб-шк для юридичних вузів, Госюріздат, 1956, стор. 210 і їв.

I * См В. М. Семенов, Взаємна обов'язковість рішень і приювиров в радянському цивільному процесі, «Питання радянського цивільного права я процесу». Вчені записки Свердловського юри-дичрского інституту імені А, Я. Вишинського, Госюріздат 1955, м. III. сгр. 140 і їв,

Г 5 См. М. А. Гурвич, Види позовів по радянському цивільному Процесуальному праву, «Вісті Академії наук СРСР, Відділення економіки і права» 1945 р. № 2, стор. 1 - 12; його ж, «Лекції по Світському цивільному процесу», ВЮЗИ, 1950, стор. 77-81

Iе См. Н. А. Чечина, Присудження як акт государствен*

й влади. «Питання радянської держави до права», Утение

131

знанні і позови про присудження), не відносять присудження до числа юридичних фактів цивільного права. Ті ж про. ц її су яскраво-червоний исти, які відстоюють існування в цивільному процесі трьох видів позовів, розглядають присудження по перетворюючому позову як юридичний факт, що має значення в динаміці спірного цивільно-правового зв'язку.

Особливу позицію в цьому питанні займає Н. А. Чечина. Будучи - прихильником точки зору, згідно якої преобразовательние позови мають право на ' існування нарівні з ієнами про визнання і позовами про присудження, А. Н. Чечина тим не манее отрицае_т_значскио юридичесногд_^акт^за_всеми в даами_судебцих. рішень, в тому числі і за рішеннями, винесеними по перетворюючих позовах,

Не можна не відмітити, що приведені вище погляди відносно видів судового рішення і значення цього рішення в динаміці цивільно-правових відносин мають своє певне обгрунтування і в той же час, на нашій думку, не позбавлена однобічність, а тому не можуть не мати як своїх позитивних, так і негативних моментів.

Позитивним у висловлюванні про існування в цивільному процесі преобразовательних позовів і про рішення (виступаючим як юридичні факти), що виносяться по таких позовах є те, на нашій думку, що дана точка зору правильно звертає увагу на активну роль судового рішення в динаміці цивільних материаль- але-правових зв'язків, зокрема, в таких моментах рухів цивільного правовідношення, як його здійснення (припинення) або зміна. Дана точка зору правильно визначає юридичну природу судового рішення по відношенню до спірних цивільно-правових зв'язків, відносячи дане рішення до юридичних фактів матеріального права.

Однак нарівні з цим, концепція, що розглядається, на наш погляд, страждає також і істотним недоліком, який складається в n^j) е про ц е_н_к_е роль судового рішення в русі цивільних правовідносин. Прихильники рішень, що конституюють в радянському цивільному процесі в обгрунтування своїх положень приводять приклади винесення рішень по позовах про розділ загальної власності, про припинення договору купли-продаж-иТ'о розірванні договору майнового найма, про позбавлення батьківських прав і т. л При цьому в кожному окремому випадку увага концентри-. руется на тому, що суд сам - своїм рішенням або змінює, або припиняє правовідношення. Зокрема, проф. М. А. Гурвич, висловлюючись відносно розірвання

записки Ленінградського державного університету імені А. Л-Жданова, № 182, серії юридичних наук. Д., 1954. вип. 5, стор. 15-: її ж, «До питання про види судових рішень в радянському "грая- -данском процесі»,'«Питання радянської держави і права», V'ff-ние записки Л снинг раді кото-гее уда~рс таенного університету, № 18" серія юридичних наутСЛ,.: 155, вип. 6, cm?. 205 і. їв.

132

/

у

I

договору купівлі-продажу в порядку ст. 198 ГК, вважає, що

цей договір може бути розірваний тільки за рішенням суГа1.

Говорячи про припинення договору найма в порядку ст. 171

ВК, проф. М, А. Гурйнч приходить до висновку про той, чтр «... рас

торгнуть договір найма по основах, вказаних в ст. 171

ИК, можна не інакше, як через суд, т. е. посред

ством судового рішення» і що «тут суд зовсім не конста

тирует, чи існує становляче предмет суперечки правоот

носіння, а припиняє, т. з. перетворює, його»2. Об-.

суждая судові рішення, що виносяться по позову про розділ

загальної власності, проф. М. А. Гурвич констатує, що

ш подібних випадках замість загальної

власності, що раніше існувала виникає індивідуальна власність у од

ного або трохи колишніх власників і зобов'язання

по відношенню до іншого або іншого. Основою цих изме

нений в праві служить присудження, що має преобра

зовательний характер»3. ^

I Переоцінка ролі судового рішення (що виражається в твердженні, що суд сам своїм рішенням изме:. няет, припиняє цивільні правовідносини) в динаміці цивільних матеріально-правових зв'язків зумовлена тим, ио нашій думці, що прихильники точки, що розглядається зору упускають з поля свого зору нормативну і фактичну основи судового рішення, відривають судове рев*ние від юридичних фактів і норми права, не помічають значення останніх в русі цивільних празоотноше- - ний. Як вже було показаний^ вище (за см, гл. I і II), для на-. ступления певних юридичних наслідку, тобто виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин потрібно наявність певних материаль і юридичних передумов, причому серед останніх &или названі, зокрема, норми права і юридичні факт > 1, що Згідно з розглядається точці зору допроцессуаль (досудебное) рух цивільного правовідношення випадає з динаміки спірного правового зв'язку, і всі перетворення останньою відбуваються лише тільки на основі одного -, судового решеутия, крім норм права і юридичних фак^. тв.' Однак таке трактування ролі судового рішення в динаміці цивільних матеріально-правових відносин перед-, жавляется неправильної, бо ніяка специфіка судового.., рішення, ні особливе місце суду в системі державних-, органів не можуть зняти того положення, що суд виносить, свої рішення на основі норм права і його рішення виявляють^

I ' См, М. А. Г у рви ч, Лекції по радянському цивільному Нюцессу, ВЮЗИ, I960, стор. 78.; а т а і ж е, стор. 80. 3 Там Же, стор. 81.

133

ця засобом захисту прав, виниклих в силу ю р я д і ч е-ских фактів до того, як виникає цивільний процес. Як відомо, це положення витікає з вимог законності і обгрунтованості судового рішення.

Отже, для того щоб уникнути вказаного відриву (відриву судового рішення від його нормативної і фактичної основи, від норм права і юридичних фактів), присудження потрібно бачити не як якийсь само-давлеющего "ізольований акт від норм права і фактів, а розглядати його в зв'язку з іншими передумовами і основами руху цивільного лравоотнол! е-ния і, зокрема, розглядати присудження як одна з ланок в загальному ланцюгу обставин і фактів, що виражають рух цивільно-правового зв'язку, бачити його як елемент юридичного складу руху, в цьому випадку зміни або припинення спірною правовідношення.

У іншій з названих вище точок зору знайшло своє вираження негативне відношення ряду процесуалістів до можливості існування і допустимості в радянському цивільному процесі преобразовательних позовів. Нагадаємо, що прихильники цього погляду не убачають за судовим рішенням значення юридичного факту.

Позитивним в даній концепції, на нашій думку. є те, що її прихильники абсолютно обгрунтовано концентрують увагу на допроцессуальном (досудебном) розвитку цивільно-правових відносин. Незаперечно, на наш погляд, твердження про те, що право, про захист якого просить позивач, виникло до судового рішення. У іншому випадку не про чим-просити. Позивач знаходиться в певному правовідношенні з відповідачем, до не може внаслідок тих або інших причин здійснити права, що є у нього і звертається до суду за допомогою. Нарівні з цим не можна не відмітити і нестач даної концепції.

Один з основних, якщо не самий головний, аргумент прихильників що розглядається точки-зору складається в тому, що присудження не може розглядатися з якості юридичного факту" в~"ДШ~аШГке гра'ждангайх~правобтнбшений, оскільки воно (рішення) нічого нового с'фактической-сторо-ни до того, що є до судового розгляду не додає, а суд тільки конкретизує право і^тца і осуще- 1 ствляет захист оспорюваного права.

Потрібно погодитися з тим, що присудження з «ф а к-тической сторони» до того, що є до суду нічого не додає. Однак цього, очевидно, не можна сказати відносно сторони юридичної. Якщо розглядати кожний правовий акт під угло'. г цієї, якщо можна так виразитися, «фактичної надбавки»,'' то необхідно буде заперечувати юри-134

\

Гдическое значення за тими актами, приналежність яких ¦до юридичних фактів ніким^ще не оспорювалася. Наприклад, треба буде відкинути зна. йтивного. акту за діями нотаріуса, удостовер. яющегат_ЛО_г_овор купівлі-продажу або заповіт, значеи'е-лер. і-Д-ииески-х-актів ' за. санкдией прокурора на адміністративне._вь1селение_ і за [актом дозволу органів опіки на відчуження майна (підопічного і т. д., бо кожний з перерахованих актів ні-1чего з «фактичної сторони» до того, що є до його видання ¦не додає. Більш того керуючись вказаним при-[знак, необхідно буде заперечувати значення юридичного факту за плановими актами середніх ланок державного управління (главк, совнархоз, трест), оскільки вони нічого -«нового» до встановленого до них міністерством або інакшим органом плановому завданню з «фактичної сторони» не (додають.

Таким чином, вирішуючи питання^про віднесенні або невіднесенні тих або інших явищ і фактів (в тому числі і судових актів) до юридичних, не можна вийти з того, чи додає той або інший* акт державного органу (в тому числі і суду) - что-лнбо з «фактичної сторони» чи ні. Справа, очевидно, в істоті і характері самого акту, а також в тому, що, не додаючи нічого з «боку фактичної», акт державного органу може привнести щось ¦з «боку юридичної».

Процесуалісти, що не визнають за судовим рішенням значення юридичного факту, бачать розвиток спірного правового зв'язку тільки до певної межі, після якої ¦ правовідношення зупиняється, вони бачать тільки допро-цессуальное (досудебное) розвиток спірного правового зв'язку. Після ж того, як спірне правовідношення попало в сферу - судової діяльності, стало предметом судового розгляду, правовідношення, на їх думку, перестає рухати-[цей, оскільки ніяких юридичних фактів немає, їм не є, j зокрема, і присудження. Однак позивач звертається ¦до суду не для «припинення» правовідношення, а швидше, i навпаки, для того, щоб привести спірне правовідношення процесуальними (судовими) коштами до бажаному j для нього фіналу, наприклад в позовах про присудження, до того, щоб був виконаний лежачий на боржникові обов'язок. Таким чином, для того щоб уникнути однобічності точки, що розглядається зору, необхідно бачити не - тільки допроцессуальное розвиток цивільного правовідношення. Це тільки одна сторона загальної картини. Треба не 1 упускати з поля зору і того розвитку, руху правовідношення, який відбувається зі спірним цивільно-правовим зв'язком після того, як вона стала предметом судового розгляду.

- 135

Вище розумі зазначалося, що особливу в даному питанні позицію h займає Н. А. Чечина. Визнаючи, з одного боку, существовании1 в цивільному процесі преобразовательних позовів, Н, А. Чечина, з іншого боку, заперечує значення юридичних фантів за судовим рішенням, причому це положення в рівній, мірі відноситься вказаним автором як до рішень, винесених по позовах про визнання і позовах про присудження, так і по преобразовательним позовах.

Хід міркувань Н. А. Чечшюй з даного питання коротко зводиться до наступного. Спірне правовідношення виникло внаслідок певних юридичних фактів до звертання в суд' і, звісно. до винесення рішення. Неправильним буде висновок, вважає Н. А. Чечина, що з рішення не витікає ніяких обов'язків, що рішення не має авторитету і є пустий струс воздуха.' «Щ рішення, - пише Н. А. Чечина, - витікають обов'язки, які точно і в термін повинні бути сторонами виконані під страхом примусового виконання. Ці обов'язки, до яких примушуються зобов'язані обличчя, не витікають тільки і безпосередньо з рішення; не рішення є першопричиною цих обов'язків, обов'язки витікають з існування або неіснування правовідносин, в рішення- визначає порядок і термін їх виконання на основі чинного законодавства»'. По викладеним соображо ниям Н. А. Чечина "приходить до висновку про той. що присудження не є юридичним фактом.

У приведених думках автора точки, що розглядається зору вельми вдало, на нашій думку, підкреслена та думка, що присудження дійсно не є першопричиною витікаючих з цього рішення прав і обов'язків. Однак не будучи першопричиною; рішення залишається все ж «причиною», так би мовити, «причиною похідної» і проте надаючої своо вплив на рух цивільного правовідношення, бо, як нише1! Н. А. Чечина, саме рішення визначає, тобто встановлює на основі закону порядок і терміни виконання сторонами лежачих на них обов'язків. Не приносячи нічого нового з «фактичної сторони», рішення суду в той же час не залишається безслідним з «боку юридичної» (з рішення витікають обязаккости, які повинні бути виконані під страхом примусового виконання). Але з цих міркувань важко не прийти до висновку, який протилежний висновку Н. А, Че-чиной - рішення впливає на рух спірного правовідношення, а отже, є юридичним фактом.

Підведемо деякий підсумок розгляду основного висловлювання відносно ролі судового рішення в динаміці цивільно-правових зв'язків. Процесуалісти, заперечливі за судовим рішенням характер юридичного факту, видя'1 тільки допроцессуальное (досудебное) розвиток правовідношення і не помічають того, що на цьому рух не припиняється, але вступає з моменту предъявления_иска з наступний специфічний етап розвитку спірного гражданскочща-вовой зв'язку. Інакше говорячи, вони вддят тільки першу половину картини загального руху правовідношення. У той же час прихильники преобразовательних позовів бачать тільки другу половину цієї ж картини, коли присудження висту1

Н. А. Чечина, Присудження. як акт державної влади, «Питання радянської держави і права», Вчені записки Ленінградського державного університету імені" А. А, Жданова N° 182, серія юридических' ' - пук, вип. 5, Л., 1954, стор. 151.

136

Чтает би якості юридичного факту, і залишають поза полем свого зору досудебное (допроцессуальное) рух вказаного відношення. Для правильного, з нашої точки зору,, йонимания ролі судового рішення в динаміці цивільних правовідносин потрібно об'єднати обидві названі половини загальної картини руху цивільного правовідношення і в - єдності прослідити значення акту правосуддя у виникненні, зміні або припиненні спірного правового зв'язку.

I Як відомо, необхідність в судовому рішенні у заин

тересованного особи виникає тоді, коли обличчя не може

здійснити своє право. Остання обставина може

мати місце внаслідок того, що інша особа, на якій лежить

кореспондуючий даному праву обов'язок, або не

визнає даного права, або, якщо і визнає себе зобов'язаний

ним, то проте не виконує лежачої на ньому зобов'язаний

ности. х

Здійснення правовідношення, тобто здійснення-прав і виконання обов'язків, що становлять зміст даного правового зв'язку, може протікати в двох формах - - добровільної і примусової. При добровільному виконанні обов'язку немає потреби звертатися до суду. Боржник використовує своє право ' на виконання за зобов'язанням, і останнє припиняється. Інакше положення складається". тоді, коли добровільного виконання обов'язку немає.

¦ Вище було показано, що поняття юридичних наслідків включає в себе ка] Ддвижение правовідношення в це-до > м (його виникнення, зміна і припинення), так і динаміку його окремих елементів^. зокрема розвиток суб'єктивного права від правомочності до правопритяззнию. Однако-посдеднее не може бути примусово здійснено без відповідної санкції з боку держави в особі його повноважних органів. Санкція може бути дана прокурором, нотаріусом (що учиняє, наприклад, виконавчий напис) і інш. Однак в більшості випадків для рх відносин, учасниками яких є громадяни,, законодавець встановлює саме судовий порядок такого/ санкціонування, бо процесуальна форма здійснення останнього служить найбільш надійним засобом обидві. спече-юя захисту прав як позивача, що вимагає здійснення Права, так і відповідача, що заперечує такого здійснення.

I Однак який би орган ні санкціонував принудителъ-Ве здійснення суб'єктивного права, його акт є Вираженням відношення держави (в особі. даного органу) - відповідного конкретного суспільного зв'язку. Вказаний акт на основі норм права внаслідок юридичних фактів Перетворює можливість здійснення суб'єктивного пра-Ш в примусовому порядку - в дійсність. Саме з

137

моменту винесений відповідного акту (для рішення з моменту вступу в законну силу) право позивача стає дійсно здійсненним в примусовому порядку. Без цього акту дане право не підлягає примусовому здійсненню (в іншому випадку буде мати місце самоуправство).

Отже, реалізація можливості примусового здійснення суб'єктивного права в действительность і є тим новим моментом, який вносить присудження в динаміку спірного цивільно-правового зв'язку. Винесення даного акту неможлива без наявності інших передумов руху правовідношення, зокрема, норм права і юридичних фактів допроцес-суального (досудебного) розвитку даного відношення. Воно неможливе тому, що і норма права, і юридичні факти створюють тільки можливість здійснення права в примусовому порядку.

Процес примусового виконання не треба уявляти собі, звісно, в тому плані, що він вимагає обов'язкового втручання судового виконавця. Боржник може виконати зобов'язання після винесення судового рішення і себе, ' але ця подальша обставина вже не може відбитися ні на змісті, ні на юридичній природі судового рішення.

Юридичний склад примусового здійснення права може складатися з фактів: 1) настання терміну виконання, або, якщо термін не вказаний, затребування кредитора; 2) невиконання боржником обов'язку; 3) пред'явленні позову; 4) судового рішення; 5) виконання обов'язку боржником.

У своєму змісті присудження акумулює юридичний склад, що обгрунтовує встановлене судом право позивача, і фіксує факти складу здійснення цього права. Акумуляція попереднього юридичного складу і фіксація частини складу, що нагромаджується, що наступила не є самсщщью. Вони складають основу і передумову для судового акту, акту державної влади..

Входячи в юридичний соста > "^здійснення~^дределен-ного правовідношення, присудження може що битьправо-змінює або право припиняючим юридичним фактом для цього правовідношення і правотвірним для іншого. Наслідки наступають не тільки внаслідок одного судового рішення, але і інших фактів, з якими воно утворить юридичний склад. Не суд наказує юрядитеские наслідку. Вони наказані нормами соціалістичного права.

Присудження звичайно виступає як факт, що встановлює право,. є замикаючого елемента юриди-138

ческого складу. Юридичні наслідки наступають лише при завершеному складі. Внаслідок цього і створюється звичайно враження ніби присудження саме, незалежно від травоподготовляющих юридичних фактів, породжує правові наслідки. Однак присудження не завжди мо-Ькет бути юридичним, що встановлює право, фактом. На приклад, «брак вважається припиненим з того моменту, коли на основі судового рішення розлучення буде зареги-[етрирован на вимогу одного або обох чоловіків в оргя-[ нах записі актів цивільного стану»1.

Присудження не втрачає характеру юридичного фак-Ьга тому, що воно винесене по позову про визнання, а не про [присудження. Винесене на основі всебічного аналізу [фактів з фіксацією юридично значущих, судове реше-[ние залишається виявом відношення державної влади ¦до явища, що розглядається судом. У цьому випадку судеб ное рішення також нічого не додає з фактичної сто-грони до того, що вже є. Але і тут справа не в «прй-1-бавке». Візьмемо для прикладу визначення суду про визнання ¦Особи вмерлим (в порядку ст. 12 ГК) і акт нотаріуса, совср-: тлінний з тому ж приводу. Не буде - ніякої різниці в [юридичному ефекті тому, що в одному випадку визнання [-пройшло в судовому, а в іншому - в нотаріальному порядку. (Підвідомчість нотаріату або підсудність суду опреде-[. ляется в цьому випадку лишк наявністю документальних даний-[них (ст. 12 ГК.) у зацікавленої особи. Але доказатель-1егва не є юридичними фактами матеріального пра-1ва. У цьому випадку і визначення суду, і акт нотаріуса, ' будучи акумулюючими юридичними фактами, в істоті своїй залишаються відношенням державної влади (в особі суду або нотаріату) до суспільного явища, що розглядається. Необхідність названих актів найбільш наочно видно з того, що сам по собі, наприклад, «факт пропажі військовослужбовця на фронті не є обставиною, манливою за собою перехід майна безвісно-відсутнього до спадкоємців»3. Для настання вказаних юридичних наслідків необхідні акти органів держави: суду або нотаріату. Акти цих органів гавкають санкцію конкретному відношенню, абстрактне вираження ' якого дане в нормі права.

Аналогічна дія має присудження і в тому випадку, коли отримують захист інтереси не позивача, а відповідь-

! «Судова практика Верховного Суду СРСР» 1949 р. № 10. ' стор. 1В, Аналогічно вирішується це питання в постанові Пленуму Верховного Суду від 16 вересня 1949 р. («Судова практика Верховного Суду СРСР» 1949 р. № 11, стор. 4).

3 «Судова практика Верховного Суду СРСР* 1949 р. № 10. Етр. 28.

139

чика. У цьому випадку міняється лише напрям дії судового рішення, як матеріально-процесуального юридичного факту. Воно і тут акумулює юридично значущі факти і на їх основі дає негативний захист. Акумуляції в цьому випадку підлягають юридичні факти, що послужили основою ' до звільнення відповідача (боржника) від обов'язку (наприклад, факт виконання). Негативний характер захисту визначається тим, що судебное' рішення не тільки визнає відповідача вільним від певного обов'язку, але і в той же час закриває шлях до повторної спроби з боку позивача примусового здійснення неіснуючого права (ст. 2. ГПК), бо «у разі повторного звертання до суду з позовом, вже дозволеним раніше судовим рішенням, суд повинен ' винести визначення про припинення справи по повторному позову...»1.

Висунені положення про те, що присудження не втрачає характеру юридичного факту тому, який пред'явлений позов (про присудження, про визнання або так званий правотвірний позов) і чиї права знайшли захист (позивача або відповідача), можуть бути ще раз підтверджені на наступному ділі, що знайшло свій дозвіл в Судовій колегії по цивільних справах Верховного Суду СРСР. Фактична, сторона справи зводиться до наступного.

У 1931 році гр-ка Сухина зі своїм чоловіком, з дозволу домоуправління,. переобладнувала підсобне приміщення в житлову кімнату. У 1941 році чоловік Сухиной із займаного приміщення вибув. Спільно з Сухиной в, квартирі проживав її родич - Сухин зі своєю сім'єю. Після вибуття чоловіка Сухиной її родич Сухин включив кімнату Сухиной по оплаті і свій особовий рахунок. По цьому рахунку Суяїяа і продовжувала оплачувати займану нею кімнату до II січня 1950 р.

У вказаний день Сухин пред'явив в Московський міський суд позов про виселення Сухиной, обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що вона є тимчасовим жильцем, оскільки оплачує кімнату по його^дйдевому-ечеху, і він (позивач) проживає з сім'єю в кімнаті розміром 13 kb > ul Відповідачка Сукина пред'явила зустрічний позов до Сухину про право на займану нею площу.

Московський міський суд, правильно устгановив\Ьактичс-скую сторону справи, в той же час зробив неправильні юридичні висновки, результатом чого з'явилося задоволення. позову Сухина і відмова у зустрічному позові Сухиной. Судова колегія по цивільних справах Верховного Суду РСФСР залишила в силі рішення Московського міського суду.

Судова колегія по цивільних справах Верховного

1 «Судова практика Верховного Суду СРСР* 1949 т. №' Ю стор. 40. АЛЕ

¦Судна СРСР ' відмінила рішення суду першої інстанції і опре-[ділення суду другої інстанції, вирішивши суперечку по существу1. У її (визначенні, зокрема, було вказано, що «... для визнання 1Сухиной тимчасовим жильцем одного тільки факту оплати [спірної площі по єдиному особовому рахунку позивача ще недо-[статочмо,. .. тим більше, що протягом 18 років позивач на кімнату [відповідачки не претендував і правий відповідачки не оспорював». Приведена справа цікава тим, що в ньому зустрілися ¦два позов-позов про присудження (позов Сухина об виселелії Су-Гкиной) і позов про визнання (позов Сухиной про визнання права на Займану площу). При цьому знайшли захист права ответ-ргика по позову про присудження (позивача по позову про визнання).

Дана справа наочно показує, що юридична при-грода судового рішення ие. залежить від того, який пред'явлений ризик, від того, чиї права знайшли захист і від того, який харак представленого судом захисту.

Розчленуємо в думках ця суперечка на два виробництва одного [суду з однаковою фактичною стороною, але з різними особи-1ми. Сухин пред'являє позов про виселення Сухиной по першій [справі, а Іванова, допустимо, пред'являє позов про визнання пра на займану житлоплощу до Іванову. Відмінність судово-[го рішення, винесеного по позову про присудження, від судового (рішення, винесеного по позову про визнання, буде обнару-[живасмо тільки в прізвищах сторін процесу, все інше гоудет, з точки зору істоти матеріально-правового акту, [ідентичним, незважаючи на те, що перше з них винесене по [позову про присудження,. а друге - по позову про визнання, иесмот-1ря на те, що в першому рішень знайшли захист права відповідача, а у другому - права позивальниці.

Отже, як вигляд позову, твк до процесуальне положення сторони, права якої на основі закону знайшли судеб-иую захист, не конструюють юридичну природу судового рішення як матеріально-процесуальну юридичну 1факта.

Характер і напрям дії судового рішення визначаються на основі радянського закону змістом матеріального цивільно-правового відношення; з приводу якого виникла суперечка між сторонами.

Якщо цивільний процес є тільки формою зако-йа. те присудження є формою відношення соціалістичної держави в особі радянського суду до конкретного Відношення, регульованого соціалістичним законом. Невипадково тому в. актах (постановах і визначеннях) Верховного Суду СРСР ми знаходимо кожний раз вказівку на необхідність концентрації уваги при розгляді цивільних справ на дійсні взаємовідносини сторін.

1 См. «Судова практика Верховного Суду СРСР» 1950 р. М > И. стор. 30.

14Г

на фактичну сторону поділа, яка на основі закону і on ределяет характер і напрям дії судовою рішення.

Активність судового рішення, як матерально-процессу-альиого юридичного факту, буває неоднакова в залежності від характеру зашиті, що надається суб'єкту. У тих випадках, коли суд на основі закону дає позитивний захист, присудження є найбільш активним і суще ственним елементом юридичного складу руху правовідношення. У тих же випадках, коли судова зашита носить негативний характер, роль судового рішення, як юридиче ской форми відношення держави до цивільно-правового зв'язку, що розглядається судом, зводиться в основному до право зміцнювальному значенню, дії.

Таким чином, характер і напрям дії судового рішення визначаються не характером позову самого по собі і процесуальним положенням сторони, права якої знайшли свій захист, а на основі норм матеріального пра ва - змістом матеріально-правового цивільного відношення, з приводу якого виникла суперечка.

Принципове обгрунтування вказаного впливу cj дебного рішення на динаміку відносин цивільно-правових потрібно убачати в тому, що «Судовий процес і право так само тісно пов'язані один з одним, як, наприклад, форми рослин пов'язані з рослинами, а форми тварин - з м'ясом і кров'ю тварин. Один і той же дух повинен оживляти судовий процес і закони, бо процес є тільки форма життя закону, отже, вияв його внутрішнього життя»1.

З цих же принципових положень потрібно вийти при визначенні місця і значення інакших процесуальних дій для динаміки цивільно-правових отношений3.

Підводячи деякий підсумок сказаному відносно ролі судового рішення в динаміці цивільних правовідносин, необхідно відмітити, що £ удебж > е._йешение є юриди1

К. Марне, г Г/Тоєполітіздат, 1955

стор. 158. \

2 Крім судового рішення як юридичного факту материаль

але-процесуального характеру з I актів Процесуальна;, з якими

норми матеріального права зв'язують матеріально-правові послід

ствия, потрібно назвати пред'явлення позову (м.)( ст. ст. 50\ 51, 182-а,

191, 192 і інш. ГК РСФСР). Цей факт є значущий з точки

зору норм матеріального права і в той же час «... виявляється

правотвірним фактом, породжуючим виникнення... зобов'язано

сти правосуддя по даній справі» (М. А. Г у р в і ч, Право на позов

видавництво Академії наук СРСР, 1949, стр, 98). Не можна не отме

тить, що раніше проф. А. М. Гурвич визначав пред'явлення

позову, як односторонню операцію позивача (див. И. А. Гурвич, Види

позовів по радянському цивільному процесуальному праву, «Ізве

стия Академії наук СРСР. Відділення Економіки і права»

1945 р. № 2.

Ш

Кським фактом не тільки в процесуальному, але в матеріальному цивільному праві. Воно входить в юридичний склад, здійснення правовідносин або в інші склади, що обгрунтовують інакші етапи руху (апример по позовах об

Іїзнанії). Присудження, відображаючи особливий рівень в

Кззвітії суб'єктивного цивільного права, повідомляє останньому на основі норм права і юридичних фактів допро-цессуального (досудебного) розвитку правовідношення силу

Примусового здійснення.