На головну   всі книги   до розділу   зміст
1 2 3 4 6 7 8 10 11 12 14 15 17 18 20 21

з 2. Правосуддя як самостійний об'єкт кримінально-правового захисту: історія і сучасність

Поняття злочинів проти правосуддя

Норми, що передбачають відповідальність за суспільно небезпечні діяння, перешкоджаючі належному розвитку процесуальних і постпроцессуальних відносин, здавна знаходили місце в російському законодавстві. Такі норми виявляються вже в «Російській правді» і князівських статутах. Так, стаття 20 Просторової редакції «Російської правди» цілком може розглядатися як прообраз положення, що встановлює відповідальність за явно помилковий донос. «А иже свержеть виру, то гривна кун кошторисна отроку, а хто і клепав, а тому дати іншу гривну; а від вири помечнаго 9 (кун)»24. Коментуючи зміст норми, А. Н. Щапов пише: «Якщо обвинувачений свержет виру, т. е. доведе безпідставність обвинувачення у вбивстві, то він не платить вири, але вносить лише кошторисну (від слова сметати - відкидати, відмітати) гривну кун - плату представнику князівської влади - отроку - за

16

участь в суді і виправданні... Обвинувач (хто і клепав) як покарання за помилкове обвинувачення також вносить отроку ту ж суму»25. Інтерес представляє ст. 14 Синодальної редакції Статуту святого князя Володимира і ст. 38 Короткої редакції Статуту князя Ярослава про церковні суди, де, по суті справи, регламентувалася відповідальність за втручання в діяльність церковних судів. «А хто встановлення моє порушити, або синове мої, або внуци мої, або правнуци мої, або від роду мого хто, або від бояр хто, а порушать ряд мої і заступляться, в суди митрополичьи, що есмь дав митрополиту і церкві і пис-списам по всіх градах за правилами святих отецъ, судивше, казнити згідно із законом»26, - читаємо в Статуті князя Ярослава.

Недалеки від істини вчені, що затверджують, що «кримінально-правова охорона інтересів правосуддя завжди здійснювалася шляхом встановлення кола зловживань правами і обов'язками його представників (посягання «зсередини»), з одного боку, і кола діянь, що здійснюється проти осіб, що здійснюють функції представника влади в сфері правосуддя (посягання «ззовні»), - з інший»27. Це не цілком справедливе лише для періоду дії «Російської правди», в якій ми не знаходимо норм, направлених на захист правосуддя «зсередини». Але такі норми виявляються вже в документах, що отримали найменування судних грамот. Так, ст. 26 Новгородської судної грамоти, що визначає порядок суду вищої інстанції, забороняє щепити (посули)і вирішувати справи по дружбі. «А доповідачам від доповіді посула не взяти, а у доповіді не товаришувати ніякою хитрістю, по хресному цілуванню...»28 Схожа заборона міститься в ст. 4 Пськовської судної грамоти29. Примітна також ст. 48 останнього документа, встановлююча відповідальність за здирство хабаря (посула) волостелем, що відняв у сторони в процесі одяг або коня. У разі звертання до суду з позовом волостель відповідав за свої дії як за грабеж30.

Значний крок уперед в регламентації відповідальності за злочини проти правосуддя був зроблений з прийняттям Судебника 1550 р. У ст. 3 даного документа уперше намічається склад винесення неправильного рішення внаслідок отримання хабаря: «А якої боярин, або дворецької, або скарбник, або дьак в суді посул візьме і звинуватить не по суду, а обищет17

ця те справді, і на тому боярине, або на дворецькому, або на скарбники, або на дьаке взята исцов позов, а мита царя і великого князя, і езд., і правда, і пересуд, і хоженое, і правої десяток, і пожелезное взята утроє, а в піні, що государ укаже»31. Таким чином, винні у винесенні за хабар неправосудного рішення несли як матеріальну, так і карну відповідальність. Вони зобов'язувалися відшкодувати позивачу суму позову і все судове мито в триразовому розмірі. Що стосується карної відповідальності, то відповідно до феодального правом-привілеєм покарання відносно вищих посадових осіб вказував глава держави. За даний злочин останній визначав міру покарання і представнику судового апарату більш низького чину - дяку. Треба відмітити, що Судебник 1550 р. проводив чітку грань між вказаним посадовим злочином і добросовісною помилкою, помилкою судді. У ст. 2 спеціально обмовлявся випадок, коли невірне рішення винесене суддями нехитро. За це рішення відповідальності не наступало32. Інтерес представляють також статті 4 і 5 Судебника, які, як можна передбачати, встановлювали відповідальність за фальсифікацію (фальсифікація) судових документів, довершену за хабар. «А якої дьак, - свідчить ст. 4, - список нарядить або справа запише не по суду, не так, як на суді було, без боярьского, або без дворецького, або без казначеева ведена, а обшукається те справді, що він від того посул взяв, на тому дьаке взята перед боярином впо-ли так кинута його у в'язницю»33. Це означало, що дяк, що склав за хабар підроблений протокол судового засідання або що неправильно записав свідчення сторін або свідків, сплачував половину суми позову. Іншу половину відшкодовував боярин, який, будучи вищою по посаді особою, повинен був стежити за своїм підлеглим. Дяк, крім того, підлягав в'язничному висновку. Згідно ст. 5 Судебника, подьячий за той же злочин зазнавав торгової казни34. У тому ж документі виявляємо ми заборону на відмову в правосудді: «А якої боярин, або дворецької, або скарбник, або дьак жалобника свого наказу відішле, а жалобници у нього не візьме, і управи йому або указу не учинить, і царю государю, чолом битися його не скаже, і учнет тоя жалобник биити чолом государю, що йому управи не учинили, і государ ту його жалоб18

ницу відішле тому, чий суд, і велить йому управу учинити, і бояре йому, або дворецької, або скарбник управи не учинять же, бити у государя в немилості»35. Згідно ст. 53 Судебника, за відпуск (внаслідок отримання хабаря) заримованих, що знаходяться під слідством, неделицик (посадова особа, на яку покладався обов'язок піймання татей і розбійників) відшкодовував позивачу заподіяний збиток, зазнавав торгової страти і попереднього в'язничного висновку до визначення покарання государем36. Разом з тим не можна не звернути уваги на те, що в ст. ст. 6-13 (нарівні з відповідальністю посадових осіб за неправосуддя і лихварство) передбачається відповідальність (і значно більша - від торгової страти до в'язничного висновку) за помилкове обвинувачення в посадових злочинах (умисному неправосудді, довільному збільшенні мита і інш.). «Таким чином, - справедливо помічає С. І. Штамм, - формується поняття нового складу злочину - злочини проти судової влади»37. Особливістю Судебника 1550 р. було також те, що ст. 99, відтворюючи ст. 67 Судебника 1497 р., доповнювала її санкцією відносно послуха, що свідчив помилкову. Крім відшкодування потерпілому заподіяного збитку, лжесвідок зазнавав торгової страти.

Сочтя недостатньої захист правосуддя нормами Судебника 1550 р., законодавець прийняв ряд додаткових указів, направлених на посилення такого захисту. У Вироку про губні справи від 22 серпня 1555 р., зокрема, виявляємо як розпорядження, що передбачають суворі заходи відповідальності за лжесвідчення, так і норми, направлені проти зловживань посадових осіб. Так, в ст. 4 читаємо: «... тому брехливих казнити по вироку як і в розбійних справах...»38 А в ст. 15 виявляємо: «А учнет староста таємні і розбійні справи де-лати, і обискивати в розбійних і таємних справах і у всіх обшуках обискивати помилкове, не по государеву наказу, або учнет другові дружити, а недругу мстити, або не учнет того беречи, сис-кивати [які] сім'ями і змови в обшуках говорить неправду, і не учнет до государя на ті сім'ї і на ті змови отписивати, і старосту казнити без милості»39. Таке ж значення мав і Вирок про лжесвідчення і помилкові позови від 12 березня 1582 р., який не тільки встановлює санкції для

19

лжесвідків і лжедоносчиков, але і містить наступне розпорядження: «А який судна, боярин, або намісник, або скарбник або диак, буде якому составнику або ябедник помога-ти, або крамольник таїті, і ябеду не учнет обличати, жалоб-ницу прийме не у справі, або в суді дасть говорити, що не до справи, і на тому судие взяти позивачів позов, мито і прожори, а в піні що государ укаже»40.

Соборне укладення 1649 р. цікаве не тільки тим, що їм була розширена кількість складів, які можуть розглядатися як посягання проти правосуддя, але і тим, що в цьому пам'ятнику феодального права простежується тенденція на консолідацію норм, що передбачають відповідальність за діяння такого роду. Вельми примітна в цьому відношенні розділ 10 Соборного укладення, що іменується «Про суд». Звісно, далеко не все в даному розділі стосується регламентації карної відповідальності за діяння, що здійснюються в сфері правосуддя. Багато які норми даного розділу носять процесуальний характер або можуть бути віднесені до поліцейського права. Однак в той же час в даному розділі знайшли своє відображення як склади посадових зловживань суддівських чиновників, так і посягання на правосуддя з боку не володіючих владою в цій сфері приватних осіб. Тут знаходить своє відображення подальший розвиток норм про відповідальність за винесення неправосудного рішення, зв'язане з хабарництвом, а також необгрунтоване обвинувачення в цьому (ст. ст. 5-9, 14), фальсифікація процесуальних документів (ст. ст. 11 - 13). На відміну від ст. 2 Судебника 1550 р., що оголошує некараним винесення помилкового судового рішення, ст. 10 Соборного укладення встановлювала відповідальність, хоч і невизначену, за подібні діяння: «А буде якою боярин або окольничий, або думной людина, або диак, або хто ні буди судия, просудится, і звинуватить хто не по суду без хитрості, і знайдеться про те допряма, що він те учинив без хитрості, і йому за те, що государ укаже»41. Статті 15-17 Укладення були направлені на боротьбу з тяганиною, відмовами від розбору справи, пов'язаною із здирством хабаря. Причому відповідальність встановлювалася не тільки відносно суддів, але також відносно дяків і подьячих42. У даному ж розділі знайшли своє відображення склади лжесвідчення і відмови від дачі показа20

ний при поголовному обшуку (ст. ст. 162-166)43. Соборне укладення допускало доставку особи в суд приводом і передбачало покарання за невиконання розпорядження про явку у вигляді биття батогами (ст. 119)44. Особливо хочеться відмітити, що в документі, що аналізується приділена чимала увага всякого роду порушенням порядку в суді. Сконструйовані, зокрема, самостійні склади образи суду і судді, спричинення судді тілесних пошкоджень, вбивства судді (ст. ст. 105-107)45. Разом з тим Соборне укладення застерігало судді від помилкових обвинувачень в здійсненні подібних діянь: «А буде судия учнет государю бити чолом на кого в ганьбі про управу помилково, і знайдеться про те допряма, що він бив чолом помилково, і йому за те по розшуку учинити той же указ, чого б довівся той, на кого він про управу бив чолом»46.

Звісно, не можна не врахувати, що поза рамками гл. 10 Соборних укладення залишалися деякі склади злочинів проти правосуддя: помилкове обвинувачення у великій государевом справі або зраді (ст. 17 гл. 2), помилковий донос царю по обвинуваченню бояр і воєвод у хабарництві (ст. 12 гл. 7), помилкове обвинувачення військовослужбовця в злочині (ст. 31 гл. 7); кривоприсяга і лжесвідчення (ст. ст. 27-29 гл. 11); помилкове крестоцелование (ст. 49 гл. 21); підкидання речей з метою обвинувачення в крадіжці (ст. 56 гл. 21); недоносительство і приховування деяких злочинів (ст. 19 гл. 2; ст. ст. 59-65 гл. 21). Ст. 2 гл. 12 визначалася відповідальність за зловживання осіб, що здійснювали правосуддя в патріаршому суде47.

У Укладенні про покарання карні і виправні правосуддя придбало значення самостійного об'єкта кримінально-правової охорони, оскільки в даному нормативному акті був виділений окремий розділ (розділ п'ятий розділу V), що отримав найменування «Про неправосуддя». Тут були об'єднані найбільш істотні відхилення від виконання функції правосуддя: неправосудна умисна або помилкова постанова вироку або рішення у справі (ст. ст. 394 і 398); незаконне звільнення від покарання і необгрунтоване його пом'якшення (ст. 396); призначення понадміру суворого покарання з корисливих або інакших особистих видів (ст. 395). Норми даного розділу, згідно ст. 399, могли бути поширені на посадових облич, яким ввірений нагляд за правильністю і закон21

ностью судових рішень і вироків, прокурорів, стряпчих, чиновників, що скріпляють судові визначення (секретарів) і т. п48. Це, однак, не виключає висновку про те, що в законодавчому акті, що аналізується правосуддя як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони розглядалося у вузькому значенні цього слова. Коментуючи ст. 399 Укладення, С. М. Казанцев відмічає: «Секретар суду не випадково виявився в переліку чиновників, що вершать правосуддя в дореформеному процесі, як цивільному, так і, особливо, в карному, йому відводилася важлива роль: він складав доповідь, він повинен був піклуватися про наявність у вироку посилань на ту або інакшу статтю закону, він мав право і навіть повинен був указати суду на протиправність рішень, що приймаються і міг свою заяву занести в протокол засідання. Але і після введення судових статутів секретар суду міг сприяти, а в деяких випадках і зумовити несправедливий вирок або рішення суду (наприклад, шляхом знищення речових доказів у справі)...

Прокурор міг притягуватися до відповідальності за неправосуддя у випадку, коли він умисно відмовлявся від протесту на неправосудний вирок або рішення або від підтримки обвинувачення в судовому засіданні без достатніх до того основ, якщо це привело до незаконного виправдувального вироку»49. Порушення обов'язків і зловживання посадових осіб, покликаного сприяти виконанню задач правосуддя, знайшли своє відображення в іншому розділі розділу V Укладення - розділу одинадцятому, вмісному декілька відділень, перше з яких іменувалося «Про злочини і проступки чиновників при слідстві і суді», а третє - «Про злочини і проступки чиновників поліції»50. Від останніх посадових осіб багато в чому залежало виконання судових актів.

Укладенням про покарання карні і виправні передбачалася також відповідальність за різні форми протидії здійсненню правосуддя з боку приватних осіб, але дані склади злочинів були розкидані в різних розділах і розділах пам'ятника права, що розглядається.

Навпаки, в Карному укладенні 1903 р. саме ці злочини (ведена помилкова заява, явно помилкове обви22

нение перед владою, лжесвідчення, фальсифікація доказів, недонесення про достовірно відомому замишленном або довершеному злочині, приховування злочинця, відмова від свідчень, втеча з-під варти або з місць висновку і інш.) були об'єднані в одному розділі (сьомої) «Про протидію правосуддю». Причому перелік даних злочинів свідчить про те, що поняття правосуддя тут має більш широкий зміст, ніж в Укладенні про покарання карні і виправні. Консолідації норм, направлених на захист правосуддя від посягання «зсередини», в Карному укладенні не било51.

У УК РСФСР 1922 і 1926 рр. злочини проти правосуддя взагалі не виділялися в окремі розділи. Наприклад, в УК 1922 р. ці злочини були розосередилися по чотирьох розділах і відносилися до контрреволюційних злочинів, до злочинів проти порядку управління, до посадових злочинів, до злочинів проти життя, здоров'я і достоїнств личности52.

Подібний підхід спостерігається і в УК окремих зарубіжних країн. Так, рубрикація «Злочини проти правосуддя» відсутня в Code penal 1810 р. (Франція), УК Бельгії 1867 р., УК Данії 1930 р., УК Чехословакиї 1961 р., УК Нідерландів 1881 р. Як такої немає її і в УК ФРН. Німецький дослідник Томас Формбаум (Thomas Vormbaum) пише, що термін «Rechtspflegedelikte» (злочини проти правосуддя) не згадується ні в одному проміжному заголовку, ні в одній статті, що в комплексі «захист правосуддя» впорядковані лише деякі делікти. Межа захисту правосуддя видно лише застосовно до «Aussagedelikte» (кримінальні свідчення), згрупованим і виділеним законодавцем. Разом з тим автор зазначає, що між німецькими вченими досягнуть консенсус в тому, що Rechtspflegedelikte існують, хоч і залишається спірним питання про приналежність тих або інакших складів до кола цих деликтов53.

Тенденція визнання необхідності самостійного захисту правосуддя кримінально-правовими коштами в останні роки намітилася і в законодавстві зарубіжних країн. Наочним прикладом в цьому відношенні є новий УК Франції від 22 червня 1992 р., що набрав чинності в 1994 р., розділ

23

4 розділу III якого іменується «Про посягання на діяльність суду» і об'єднує три відділи:

1. Про воспрепятствованії судовому переслідуванню.

2. Про воспрепятствованії відправленню правосуддя.

3. Про посягання на судову владу.

Думається, що таке рішення є переважним. Не можна, на наш погляд, погодитися з тим, що висловлюється в період дії УК 1926 р. думкою про те, що «суд і прокуратура є органами управління і тому злочини проти них повинні знаходитися в розділі «Злочину проти порядку управління»54. По-перше, таке твердження, на наш погляд, прийнятне тільки в суспільстві, в якому правосуддя є лише знаряддям політики, але не гарантом здійснення прав і свобод. По-друге, тут не враховується специфіка правосуддя як особливого виду діяльності державних органів, на яку в цей час звертають увагу більшість вчених. «Але в тому те і справа, - підкреслює, зокрема, І. С. Власов, - що при виділенні групи злочинів проти правосуддя органи, що здійснюють правосуддя і сприяючі йому, цікавлять законодавця не як ланку державного апарату і не як галузь державного управління, а як особливий «механізм», що виконує задачі виняткової важливості»55.

Правосуддя як особливий вид юрисдикционной діяльності державних органів специфічне передусім своїми задачами, своєю спрямованістю на захист інтересів особистості, суспільства і держав. Думка ця досить ясно виражена в ст. 2 ГПК РСФСР56. Закладена вона в результаті і в ст. 2 УПК, так і на конституційному рівні правосуддя оголошене гарантом прав і свобод людини і громадянина (ст. 18 Конституції РФ). Самостійним об'єктом кримінально-правової охорони правосуддя повинно служити хоч би вже внаслідок того, що воно є діяльністю охоронною.

Але специфічні не тільки задачі правосуддя, але і методи їх рішення - швидкий і правильний дозвіл справи, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, забезпечення правильного застосування закону (ст. 2 ГПК, ст. 2 УПК). У цьому плані правосуддя захищається карним законом як познавательно-правоприменительная діяльність.

24

Специфікою правосуддя є його досить жорстка регламентація процесуальним законом57. Особливо це торкається основ, умов і порядку застосування заходів процесуального примушення, а також здійснення тих дій, які служать передумовами для цього. Можна тому передбачити, що правосуддя повинно забезпечуватися кримінальним правом і як процесуально-впорядкована діяльність.

Саме наявність у правосуддя трьох вказаних специфічних властивостей і зумовлює необхідність виділення даного виду діяльності як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони, т. е. створення такого комплексу норм, які основним своїм призначенням мали б захист правосуддя як охоронної, пізнавально-правоприменитель-ний і процесуально-впорядкованої діяльності. Тому виділення в УК РСФСР 1960 р. розділу про злочини проти правосуддя (гл. 8) було вірним кроком законодавця, хоч окремі вчені не були з цим согласни58.

Подібний розділ виявляється і в новому Карному кодексі Росії (гл. 31). Разом з тим потрібно підкреслити, що діяльністю по відправленню правосуддя об'єкт посягання, включеного в названий розділ, не обмежується. Кримінально-правовий захист правосуддя складається не тільки в захисті суспільних відносин, виникаючих в ході даної діяльності, але і в захисті тих відносин, які забезпечують передумови для її здійснення, а також реалізацію результатів останнього. Можна тому погодитися з думкою, що «законодавець, створюючи норми про кримінально-правову охорону правосуддя, виходив не з процесуального значення цього поняття, а вкладав в останній більш широкий зміст, вважаючи за необхідним захищати всяку діяльність, направлену до здійснення задач правосуддя»59.

Деякі автори підкреслюють, що в розділі про злочини проти правосуддя логічніше було б зосередити виходячи з родового об'єкта тільки норми, що охороняють діяльність по відправленню правосудия60. Слідуючи логіці подібного висловлювання, необхідно було б визнати зайвими в розділі 31 УК значне число складів злочинів. Наприклад втеча з місця позбавлення свободи, з-під арешту або з-під варти (ст. 313 УК РФ), ухиляння від відбування позбавлення сво25

боди (ст. 314 УК РФ) не посягають на діяльність по відправленню правосуддя і, треба вважати, при вищеназваному підході були б виключені з розділу про злочини проти правосуддя і вміщені в сусідній розділ «Злочину проти порядку управління». І все ж місце складів злочину, передбачених ст. ст. 313 і 314 УК РФ, на наш погляд, визначене законодавцем вірно. Приміщення цих складів в розділ про злочини проти правосуддя означає, що законодавець спрямованість даної норми бачить не в захисті порядку управління, а в забезпеченні вартих перед правосуддям задач.

Облік природи названих злочинів дозволяє правильно підійти до оцінки ряду фактичних ситуацій. Звернемося до однієї з них.

По вироку Светлогорського міського народного суду Калінінградської області Іклів від'їжджав покарання за спекуляцію в колонії-поселенні. З метою відхилитися від відбування покарання 15 грудня 1993 р. він покинув вахтовий дільницю і переховувався в лісі в мисливській хатинці. 25 грудня 1993 р. самовільно покинув місце розташування колонії, сів в минаючий поїзд, але був снят з нього військовим вбранням. Кня-жепогостским районним народним судом Республіки Комі Іклів осуджений по ст. 1881 УК РСФСР (ст. 314 УК РФ) до позбавлення свободи. Суд, однак, випустив з уваги, що Законом РФ «Про внесення змін і доповнень в законодавчі акти Російської Федерації в зв'язку з упорядкуванням відповідальності за незаконну торгівлю» була усунена карна відповідальність за спекуляцію, внаслідок чого Іклів у відповідності з ч. 2 ст. 56 УК підлягав звільненню від покарання. З 11 серпня 1993 р. (момент вступу внаслідок вказаного закону від 1 липня 1993 р.) Іклів містився в місцях позбавлення свободи без законних основ. Отже, в його діях по ухилянню від відбування покарання, довершених значно пізніше за цю дату, відсутній склад злочину, передбачений ст. 1881 УК. Судова колегія по карних справах Верховного суду РФ по протесту заступника Генерального прокурора відмінила вирок і справу у відношенні Кликова припинила на основі п. 2 ст. 5 УПК РСФСР61.

Саме віднесення втечі з місць позбавлення свободи і ухиляння від його відбування до злочинів, що посягають на

26

діяльність, направлену на виконання задач правосуддя, дозволяє зрозуміти, чому самовільне залишення місця позбавлення свободи, неповернення в ці місця особи, що міститься там без законних основ, не утворить складу злочину. А особливо цей момент важливий, на наш погляд, для визначення суспільної небезпеки відповідних дій, довершених особами, незаконно позбавленими свободи або укладеними під варту. Оскільки примусові заходи в подібних випадках застосовуються не відповідно до задач правосуддя, а всупереч їм, думається, що ухиляння від здійснення цих заходів не треба розцінювати як злочинне діяння.

Таким чином, правосуддя як об'єкт кримінально-правової охорони потрібно розглядати як систему суспільних відносин, покликаних забезпечити передумови, нормальне здійснення, а також перетворення в життя результатів охоронної, познавательно-правоприменительной, процесуально-впорядкованої діяльності суду і сприяючих йому органів і осіб.

У світлі сказаного представляється зовсім необов'язковим міняти назву розділу 31 УК, хоч пропозиції такого роду в юридичній літературі встречаются62. До якого-небудь уточнення навряд чи потрібно вдаватися. По-перше, навряд чи можна підібрати так же лаконічне найменування. По-друге, потрібно пам'ятати і про те, що ні здійснення попереднього розслідування, ні виконання процесуальних рішень не відбувається в ім'я самих себе. Подібна діяльність є забезпечення правосуддя. Тому посягання, здійснюване в даній сфері, шкодить зрештою інтересам правосуддя.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що законодавець, відособивши в гл. 31 УК ряд злочинів і давши їм назву «Злочини проти правосуддя», зосередив в даному розділі суспільно небезпечні діяння, суттю яких, на його думку, є посягання на суспільні відносини, вхідні в систему цінностей, покликаних забезпечити передумови, нормальне здійснення, а також перетворення в життя результатів охоронної, познавательно-правоприме-нительной, процесуально-впорядкованої діяльності суду і сприяючих йому органів і осіб. Відносини, що становлять

27

правосуддя (в широкому значенні слова), для даного посягання, отже, є основним об'єктом, а їх порушення (створення загрози порушення) проводиться суб'єктом умисно. Це, по суті справи, означає неспівпадання понять «злочину проти правосуддя» і «злочину, здатні заподіяти шкода інтересам правосуддя». Останні інтереси в ряді випадків захищаються законодавцем попутно з іншими, більш важливими соціальними ценностями63. У різних розділах Карного кодексу розташовані норми, що передбачають відповідальність за діяння, які хоч і направлені на інакший основний об'єкт, але загрожують і правосуддю, оскільки або здійснюються після винесення відповідного судового акту і полягають в невиконанні покладених на обличчя цим актом обов'язків (ст. 157, ч. 2 ст. 169, ст. 177), або здійснюються з метою перешкодити рішенню задач або виконанню функцій правосуддя (п. «до» ч. 2 ст. 105), або, нарешті, хоч подібної мети і не переслідують, істотно утрудняють або можуть утруднити виникнення, розвиток процесуальної діяльності (ст. ст. 174-175, 265) або діяльності по забезпеченню виконання карного покарання (ст. 321).

Помітимо, однак, що, надаючи правосуддю значення додаткового об'єкта кримінально-правової охорони, законодавець, на наш погляд, не зумів уникнути ряду помилок.

Одна з таких помилок полягає у визначенні законодавцем суті складу легалізації (відмиття) грошових коштів або інакшого майна, придбаної незаконним шляхом. Включення ст. 174 в УК РФ безпосередньо пов'язане з приєднанням Росії до Страсбургської конвенції, яку прийняли держави-члени Поради Європи 8 листопада 1990 року, «Про відмиття, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності»64. «Такого роду норми, - пише А. Е. Жалінський, - що з'явилися в ряді країн, за задумом законодавця направлені проти осіб, які отримують гроші у злочинців з перших рук, знаючи про їх походження або маючи обов'язок знати, і порушують встановлені правила ідентифікації цих грошей і повідомлення про них»65. Думається, що саме найменування складу «легалізація (відмиття)» - свідчення того, що він повинен розглядатися швидше як раз-оо

новидность злочині проти правосуддя, а не як різновид злочинів в сфері економічної діяльності. Права, на наш погляд, Н. А. Егорова, яка, не погоджуючись з позицією Н. А. Лопашенко, що вважає, що небезпека легалізації складається в тому, що вона робить економіку кримінальною, посягає на принципи здійснення економічної деятельности66, підкреслює, що «шкідливість легалізації злочинних доходів для економічної діяльності як такої не завжди очевидна (якщо, наприклад, в умовах дестабілізації економіки доходи від злочину використовуються для досягнення суспільно корисних цілей - фінансування збиткових підприємств, науки, культури, утворення, добродійності і т. п.)»67.

Не випадково в зарубіжних державах обов'язковою умовою кваліфікації способів поведінки, направлених на створення умов для проникнення кримінальних майнових цінностей в фінансовий оборот, як легалізації незаконно отриманих доходів признається приховання їх злочинного походження. Так йде справа, зокрема, із застосуванням в судовій практиці ФРН ст. 261 УК68.

Сумніви, на наш погляд, можливі і відносно правильності вибору законодавцем місця розташування ст. 295 УК «Посягання на життя особи, що здійснює правосуддя або попереднє розслідування». Приміщення останньою в розділ про злочини проти правосуддя повинно означати, що основний безпосередній об'єкт посягання на життя особи, що здійснює правосуддя або попереднє розслідування, лежить в площині суспільних відносин, що забезпечують передумови для виконання процесуальних і постпроцессуальних функций69. Але тоді стає незрозумілим, чому у вказаній статті передбачається відповідальність і за посягання на життя певних осіб, довершене з помсти за діяльність по здійсненню правосуддя або попереднього розслідування. Причому ніякої обмовки відносно того, що мова йде про діяльність, що має місце в теперішньому часі, в законі немає. Отже, в ст. 295 УК є у вигляду діяльність, яка вже здійснена і якої ніякого збитку не причинено70. У зв'язку з цим підкреслимо, що висловлена В. Н. Кудрявцевим думка, що мета пре29

що ступив заборона, що міститься в даній нормі, досягається фізичним усуненням вказаних в статті осіб і «(одночасно) психологічним впливом (залякуванням інших учасників процесу)»71, може бути визнано точним, якщо мати на увазі не конкретний процес, а процес в абстрактному значенні.

Думається, що ознаки, що диференціюють відповідальність за кваліфіковане вбивство і посягання на життя судді і т. д., знаходяться не в області об'єкта злочину, а в області мотивації останнього. Адже і сам законодавець суть складу злочину, передбаченого в ст. 295 УК РФ, визначає як «посягання на життя...». Логічним було б приміщення даного складу в гл. 16 «Злочини проти життя і здоров'я»72. Саме таким чином вирішене питання про місце норми, що передбачає відповідальність за умисне вбивство магістрату, судді, адвоката, якої-небудь посадової особи системи правосуддя і т. п., в УК Франції. Французький законодавець вмістив дану норму (п. 4 ст. 221-4) в розділ 1 «Про посягання на життя людини», хоч, як вже було сказано, в Карному кодексі даної держави є окремий розділ (гл. 4) «Про посягання на діяльність суду».

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що інтереси правосуддя не повинні розглядатися як основне благо, що захищається, якщо вони охороняються в сукупності з іншими, більш важливими суспільними відносинами, особливо в тих випадках, коли їх порушення відповідним злочином необязательно73.

У той же час, коли інтереси правосуддя є саме тими інтересами, які ущемляються в більшій мірі, ніж інші, саме вони повинні визначати основний об'єкт кримінально-правової охорони.