На головну   всі книги   до розділу   зміст
2 4 5 6 7

ГЛАВА II. Погляд римського права і новітньої доктрини на дійсність договорів на користь третіх осіб

А. Римське право.

Виходячи з початку строгої суб'єктивності прав і зв'язаного з ним принципу безумовної самодіяльності кожної особи в юридичній сфері і служачи вираженням тому абсолютному егоїзму, властивому римському народу, по якому воля всякого римського громадянина, будучи суверенної в сфері його власних цивільних відносин, з іншої сторони не могла служити провідником волі іншої особи, а, стало бути, і не могла мати юридичне значення і наслідки волі іншої особи, римське право, як відомо, на усіх ступінях свого розвитку завжди і безумовно заперечувало можливість здійснення юридичних угод чрез посередні особи взагалі і через представників особливо)).

- 44-

Початок це з не допускає ніяких сумнівів і непорозумінь ясністю висловлюється в наступних, головним чином, місцях римських джерел.

- 45-

Paulus (libro XII ad Sabinum) 1. 11. D. de oblig. et actionibus (44,7):

"Quaecunque gerimus, quum ex nostro contractu originem trahunt, nisi ex nostra persona obligationis initium sumant, inanem actum nostrum efficiunt; et ideo neque stipulari, neque emere, neque vendere, contrahere, ut alter suo nomine recte agat, possumus".

Ulpianus (libro XLIX ad Sabinum) 1.38 § 17 D. de verborum oblig. (45,1):

"Alteri stipulari nemo potest, praeterquam si servus domino, filius patri stipuletur; inventae sunt enim hujusmodi obliga-tiones ad hoc, ut unusquisque sibi acquirat, quo sua interest; ceterum, ut alii detur, nihil interest mea).

Quintus Mucius Scaevola (libro singulari orvu) 1. 73 § 4 D. de E. J. (50, 17):

"Nec paciscendo, nec legem dicendo, nec stipulando quis-quam alteri cavere potest".

Jnst. de inutilibus stipulationibus, III, 19 § 4.:

"Si quis alii, quam cujus juri subjectus sit, stipuletur, nihil agit".

Договір, укладений усупереч цьому початку, був недійсний) як між сторонами, так і стосовно третьої особи.

- 46-

1.26 З de jure dotium (V, 12) - (Конституція Имп. Диоклетиана і Максимиана від 294 - 305 р.):

"Si genero dotem dando pro filia pater eommunis earn reddi tibi, extraneo constitute, stipulate est, necsibi, cessante volun-tafe, nee tibi, prohibente jure, quaerere potuit actionem").

З приведених місць видно, що римське право безу-

- 47-

немов забороняло висновок договору на користь третьої особи у встановленому вище змісті. Але спочатку в силу цих же місць неможливим був висновок і такий договір, при якому стипулятор, промиссар не мав через винятково інтерес третьої особи, а вимовляв собі виконання третій особі у своєму власному інтересі. Визнання дійсності договорів останньої категорії було справою більш розвитого стану римського права, уступкою вимогам справедливості і нестаткам більш складного цивільного обороту. Принцип дійсності таких договорів виражений у багатьох місцях римських джерел, найголовніші з яких наступні:

§ 20 Inst, de inutil. stipulat. (3,19). "Sed et si quis sti-puletur alii, дгшт ejus interesset, placuit stipulationem valere".

1. 38 § 22 D. de V. 0. (45,1): "Si quis ergo stipulates fuerit, quum sua interesset ei dari, in ea erit causa, ut valeat stipulatio").

1. 3. C. de inutil. stip. (VIII, 39): "...alteri, cujus juri subjectus non est, aliquid dari vel restitui, nisi sua intersit, nemo stipulari potest".

1. 9. C. de loc. (IV, 65): "Emtori quidein fundi necesse non est, stare colonum, cui prior dominus locavit, nisi ea lege emit. Verum si probetur aliquo pacto consensisse, ut in eadem conductione maneat, quamvis sine scripto, bonae fidei judicio ei, quod placuit, parere cogitur".

Зі слів "valet stipulatio" "vires habet", а особливо з "parere cogitur" випливає, що промиссар одержує за таким договором право позову про виконання третій особі).

- 48-

Більш спірним однак є питання, якого роду повинний бути інтерес промиссара в здійсненні виконання третій особі.

Рішення цього питання знаходиться в нерозривному зв'язку з відповіддю на питання про необхідний для дійсності договорів узагалі властивості і характері інтересу промиссара в їх испоненії. Питання цей, як відомо, розділяє вчених по дійсний час на два табори і притім не тільки стосовно римського, але однаковою мірою і стосовно сучасного права. Розгляд цієї суперечки, наскільки він відноситься до сучасного права, буде задачею наступної глави. Що ж стосується римського права, то положення згаданої суперечки укладається коротенько в наступному. Одна група вчених), що представляє думку, що раніш панувала, вимагає існування для промиссара саме майнового інтересу в здійсненні виконання третій особі, посилаючись при цьому, головним чином, на 1.9 § 2. D. de statii. lib. (40,7) 1. 95 D. de V.O. (45,1) 1. 7 D. de praesc. verb. (19,5). Інша ж думка, висловлена вперше Гейером (прив. статті), а в новітній час що захищається Виндшейдом (Pand. II § 251 прим. 3)), і прийняте також Моммзеном ("Lehre vom Interesse1" стор. 124 - 133), Циммерманном (прив. соч. стор. 51-58) і Кнаусом (прив. соч.

- 49-

стр. 7-23), навпроти, визнає достатнім, за загальним правилом, інтерес і немайновий характер, вимагаючи майнового інтересу лише для договорів, укладених за допомогою стипуляції.

Але в якому би змісті питання цей ні дозволявся, одне, у всякому разі, безсумнівно і загальновизнано: і по римському праву третя особа самостійного права з договору, укладеного на його користь, але в інтересі самого промиссара, не одержує. Право здобувається самим промиссаром і останнім переуступается третій особі на підставі особливого між ними договору ).

Ще менше порушення принципу: atteri nemo stipulari potest, по пізнішому римському праву, принаймні, вбачалося в тих випадках, коли укладена у власну користь промиссара угода чи юридично фактично вигідно вплинула на інтереси третьої особи, як, наприклад, missio in bona одного з чи кредиторів укладене одним з корреальних боржників із кредитором pactum de non petendo).

Не стосуючись подробиць усіх викладених випадків, що як не відносяться прямо до предмета, що займає нас,, переходимо до розгляду тих місць з римських джерел, у яких, у виді виключення з загального принципу про недійсність договорів, ув'язнених як на користь,

- 50-

так і в інтересі третіх осіб, міститься визнання таких договорів дійсними.

Перше з цих виключень установлене конституциею Имп. Диоклетиана і Максимиана від 290 р., відносячи до тому случаю, коли одна особа дарует іншому річ під умовою передачі її після закінчення визначеного часу третій особі. При цьому по розуміннях справедливості (benigna juris interpretatione) третьому, відповідно до волі і наміру дарувальника (juxta donatoris doluntatrai), дається самостійний позов до спочатку обдарованого. Конституція ця поміщена в l. 3 C. de donat (VIII, 55) і след. змісту:

"Quoties donatio ita conficitur, ut post tempus id, quod donatum est, alii restituatur, veteris juris auctoritate rescriptum est, si is, in quern liberalitatis compendium conferebatur, stipulafus non sit, placiti fide non impleta, ei, qui liberalitatis auctor fuit, vel heredibus ejus condictitiae actionis persecutionem competere. Sed quum postea benigna juris interpretatione divi principes ei, qui stipulatus non sit, ntilem aetionem juxta do-natoris voluntatem competere admiserint, actio, quae sorori tuae, si in rebus humanis ageret, competebat, tibi accommodabitur".

І так конституція ця є лише відтворенням подібної ж постанови, що существовали вже раніш.

У виді цього не можна не погодитися з Кнаусом (прив. соч. стор. 30), на думку якого варто бачити в запозичених у юристів Помпония і Марцелла, що жили при Антоніні Лагідному, 1.4 D. de donat (39,5)) і 1.50 pr. D. de leg. II (31)) визнання позову третього особі. Але щирий

- 51-

зміст приведеної конституції по дійсний час є дуже спірним між ученими, причому суперечка цей відноситься, головним чином, до питань, з одного боку, про зміст права третьої особи, а з іншої сторони про характер його. Що стосується, насамперед, змісту права третьої особи в даному випадку, то, тим часом як пануюче нині думка) бачить у ньому право саме на видачу собі самої речі, інші), навпроти, думають, що третя особа одержує право вимагати повороту дарунка по невиконанню умов і припущення його, ще інші), нарешті, тримаючи середнього між цими ннениями напрямку, надають третьому право вимагати як виконання дарування, так і повернення дарунка. Але на користь першої, пануючої думки говорить вже одна та обставина, що позов дається третій особі "juxta donatoris voluntatem", відповідно до бажання дарувальника. Бажання ж останнього, мабуть, полягає в тому, щоб третя особа одержувала дарунок, як такий. Не менш спірним є також характер права третьої особи. Тоді як пануюча думка) визнає позов третьої особи

- 52-

самостійним, приналежний йому в силу самого дарування і прямо вираженої волі дарувальника, іншими письменниками), навпроти, у виді позначення цього позову actio utilis, самостійність його оспаривается. Неспроможність цього погляду доведена Унгером, Циммерманном і Кнаусом. Визнання позову самостійним зовсім не суперечить також назва його utilis actio, тому що назви цього він заслуговує не тому, що він ґрунтується на фікції про цессії третю особу позову чи дарувальника, як думає Бер (прив. статті в Jahrb. стр. 147 і в Urtheile стор. 78) на фікції про мандат, а у виді того припущення, ніби-то третя особа саме є промиссаром, якому спочатку обдарований прямо і безпосередньо обіцяли чи передачу видачу дарунка. Не відповідаючи, отже, строгим принципам права, позов тому, зовсім ґрунтовно, називається похідним позовом, але, проте, має, у виді такої фікції, усі наслідки, звичайно сполучені із самостійним позовом).

Що ж стосується підстави визнання за третьою особою самостійного права, те Унгером зазначено на зв'язок дійсності цього випадку, як договорів на користь третіх

- 53-

осіб узагалі, з легатами. Тоді як останні є однобічними актами безпосереднього доставляння іншій особі права вимоги mortis causa, договори на користь третіх осіб представляють собою такий же акт, але двосторонній і inter vivos. Подібно тому як спадкоємець, приймаючи спадщину, цим же приймає на себе обов'язок сплати легатів з волі спадкодавця і дає легатарию самостійне право позову, обдарований, приймаючи дарування під умовою, якою воно для нього обставлене дарувальником на користь третьої особи, цим же доставляє останньому позов, самостійний і, що ґрунтується безпосередньо на волі і намірі дарувальника.

Другим, допущеним римським правом виключенням із принципу недійсності договорів на користь третіх осіб, є той випадок, коли заставоутримувач, продаючи закладену річ іншій особі, при цьому вимовляє заставнику право викупу. Заставник, будучи третьою особою) стосовно договору, між заставоутримувачем і покупщиком речі що состоялись, все-таки одержує в силу цього договору самостійне право позову речі з покупщика.

Ulpianus (libro XXXVIII ad Edictum), 1. 13 pr. D. de pign. act. (13, 7):

"Si, quum venderet creditor pignus, convenerit inter ip-

- 54-

sum et emtorem, ut, si solvent debitor pecuniam pretii emto-ri, liceret ei recipere rem suam, scripsit Julianus, et est rescriptum, ob bane conventionem pignoraticiis actionibus te-neri creditorem, ut debitor! mandet ex vendito actionem adver-sus emtorem; sed et ipse debitor aut vindicare rem poterit, aut in factum actione adversus emtorem agere".

Marcianus (libro singular! ad formulam hypothecariam) 1. 7 D. de distr. pign. (20, 5):

"Si creditor pignus vel hypothecam vendiderit hoc pacto, ut liceat sibi reddere pecuniam et pignus recuperare, an, si paratus sit debitor reddere pecuniam, consequi id possit? Et Julianus libro undecimo Digestorum scribit, recte quidem distraetum esse pignus, coterum agi posse cum creditore, ut, si quas actiones habeat, eas cedat debitor; sed quod Julianus scribit in pignore, idem et circa hypothecam est. § 1. Illud incipiendum est, an liceat debitor, si hypotheca venierit, pecunia solula earn recuperare? Et si quidem ita venierit, ut, si intra cerium tempus a debitore pecunia soluta fuerit, emtio rescindatur, intra illud tempus pecunia soluta recipit hypothecam;...".

І тут самостійність позову третьої особи, заставника до покупщику оспаривалась), але в даний час загальновизнана). Підставою допущени Ульпианом, Марцианом

- 55-

і Юліаном у даному випадку відступу від загального правила, що ex alieno pacto не дається позов, є те двоїсте положення заставоутримувача, у силу якого він при продажі застави повинний мати на увазі не тільки свій інтерес, але разом з тим і інтерес заставника). In factum же називається позов цей тому, що він ґрунтується на факті висновку договору між заставоутримувачем і покупщиком, стосовно якого заставник є третьою особою. Але договору придается такий же юридичний наслідок, начебто б заставник сам уклав його з покупщиком. Отже, і тут допускається фікція про висновок договору самою третьою особою.

За загальним правилом римського права особа, що дає придане і бажає забезпечити повернення його третій особі, повинне залучити останнього до участі в самому висновку договору). У противному випадку ні воно, ні третю особу не одержують з такої домовленості ніякого права, тому що він вважається незначним). З цього правила конституциею имп. Диоклетиана і Максиміліана від 294 року зроблене виключення для висхідних. Якщо вони дають придане своїм чи дочкам унучкам, вимовляючи їм чи їх дітям при цьому право зворотного одержання приданого, то така домовленість вважається дійсним.

- 56-

1.7. С. de pact, convent. (V, 14): "Pater pro filia dotem datain genero, eaprius in matrimonio defuncta, nepotibus pactus restitui, licet his actionem quaerere nonpotuit, tarnen utilis eis ex aequitate accommodabitur actio).

Хоча і тут говориться про actio utilis, але назва це порозумівається тою же фикциею, як при даруванні під умовою видачі речі іншій особі, і, отже, не дає підстави відмовити цьому позову в самостійності). Підставою цього

- 57-

виключення є те існуюче між висхідними і спадними родичами близьке відношення, що виправдує відступ від строго егоїстичного початку: alteri nemo stipulari potest. Але у всякому разі особа, що вимовляє повернення приданого не собі, а третій особі, повинне бути висхідним родичем останнього і тому невірно поширити це виключення на усі узагалі випадки призначення приданого).

Тим що в даному випадку договір є дійсним у виді близького родинного відношення між промиссаром і третьою особою, цей випадок, по справедливому зауваженню Кнауса (прив. місце стор. 27 і 28), близько підходить до наступному.

По класичному римському праву, як відомо, договір, ув'язнений спадкодавцем на користь спадкоємця, був незначним) за винятком того випадку, коли обіцялося одночасно спадкодавцю і спадкоємцю таке право, що, як напр., особистий сервітут, за загальним правилом не підлягало спадкоємному переходу. При цьому спадкоємець одержав право самостійне, але не похідне від спадкодавця). Потім Юстиніан конституциею від 528 року оголосив дійсним обіцянку, дана спадкодавцю на користь його спадкоємця, але підмет виконанню лише після

- 58-

його смерті). Тому що обіцянка: post mortem tuain dari, хоча воно дається самому спадкодавцю, у практичному результаті своєму близько сходиться з обіцянкою: heredi dari, те скасування конституциею 531 року недійсності і цієї обіцянки були лише послідовним проведенням думки, що керувала Юстиніан при першому відступі від початку давньоримського права, що удержався до його. Закон цей, що міститься в l. un С. ut act. et ab. hered. etc. (IV, 11), говорить у такий спосіб: "Quum et stipulationes... et alios contractus post mortem composites antiquitas quidem respuebat, nos autem pro communi homiuum utilitate recepimus, consentaneum erat, etiam illam regulara, qua vetustas utebatur, more humano emendare. Ab heredibus enim ineipere actiones... veteres non concedebant contemplatione stipulationum ceterarunique causarum post mortem conceptarura. Sed nobis necesse est, ne prioris vitii materiam relinquamus, et ipsam regulam de medio tollere, ut liceat et ab heredibus... incipere actiones et obligationes, ne propter nimiam subtilitatem verborum latitude voluntatis contrahentium impediatur". У даному випадку самостійність позову спадкоємця випливає з буквального значення закону і не може підлягати і не підлягало заперечуванню).

- 59-

Крім приведених загальновизнаних випадків відступу римського права від принципу: alter nemo stipulari potest, деякими письменниками до них зараховуються ще наступні три, а саме: 1) коли одна особа віддає чужу річ іншому в чи позичку поклажу під умовою повернення її власнику. В останньому випадку власник, хоча і не брав участь у договорі, на думку більшості письменників), одержує право викупу речі від ссудо- чи поклажедержателя.

Думка це ґрунтується на наступної конститиції Имп. Диоклетиана і Максимиана від 293-304 р.

1.8 0. ad ехhіb. (III, 42): "Si res tuas commodavit aut deposuit is, cujus in precibus meministi, adversus tenentem ad exhibendum vel vindicatione uti potes. Quod si pactus sit, ut tibi restituantur, si quidem ei, qui deposuit, successisti jure hereditario, deposit actione uti non prohiberis. Si vero nec civili nec honorario jure ad te hereditas ejus pertinet, intelhgis, nullam te ex hujusmodi pacto, contra quern supplicas, actionem stricto jure habere; utilis autem tibi propter aequitatis rationem dabitur deposit actio".

Але не можна не погодитися з думкою Унгера (прив. соч. стор. 46-51), що у даному випадку не бачить договору на користь третьої особи, тому що особа, що віддає чужу річ

- 60-

у чи поклажу позичку з умовою повернення речі власнику і з домовленістю про право останнього вимагати такого повернення, діє при цьому насамперед у своєму власному інтересі для звільнення себе від відповідальності перед власником.

Другим з вищезгаданих випадків є той, коли одна особа віддає іншому річ під умовою передачі її третій особі. Юрист Юліан (libro III Dig.) надає такій особі самостійне право позову.

1. 6 § 2. D de neg. gest. (3,5): "Si quis pecuniam vel aliani quandam rem ad me perterendam acceperit, quia meum negotium gessit, negotiorum gestorum mihi actio adversus eum competit".

Проти віднесення даного випадку до договорів на користь третіх осіб повстають особливо Унгер (прив. соч. стор. 46 прим. 55) і Гарейс (прив. соч. стор. 130). Останній зокрема визнає особу, що одержала річ, лише представником третього, котрому воно повиннео передати її. Неясності такого погляду Гарейса, по якому виходить, що особа, що одержала річ, след. боржник, є представником особи, якому воно повиннео видати її, тобто кредитора, зазначена зовсім ґрунтовно, Виншейдом (Pand. II § 316 прим. 7-оі). На думку Унгера, поділюваному і Руштратом (у Jahrb. f. d. Dogmatik стор. 219 і слід.), приведений випадок відноситься не до договорів на користь третіх осіб, а до negotiorum gestio, тому що право третього, тобто того, котрому варто видати річ, ґрунтується не на обіцянці, даній особі, що віддала річ, а на условною прийнятті останньої іншою особою. Але не можна не погодитися з запереченням Виндшейда, що на тім же підставі можна було б отка-

- 61-

зать даруванню з умовою передачі дарунка третій чи особі дачі приданого з умовою повернення його чи дочки онученяті у визнанні їхніми даними договорами на користь третіх осіб.

Теж варто помітити і щодо того випадку, коли особа, що керує чи майном справами іншого, приймаєте обіцянку на користь хазяїна і той чрез це здобуває самостійне право. Такий випадок розглядається, між іншим, Ульпианом (libro XXVII ad Edictum) у 1.5 § 9 D. de pec. constituta (13,5):

"Si actori municipum, vel tutori pupilli, vel curatori furiosi, vel adolescentis ita constituatur: municipibus solvi, vel pupillo, vel furioso, vel adolescenti, utilitatis gratia puto dandam municipibus, vel pupillo, vel furioso, vel adolescenti utilem actionem").

Унгер (прив. соч. стор. 6 прим. 6) і Гарейс (прив. соч. стор. 35 прим. і стор. 136) заперечують приналежність цього випадку до договорів на користь третіх осіб, бачачи в ньому представництво. Виншейдом (Pand II § 316 прим. 11) і Кнаусом (прив. місце стор. 28 і 29), зовсім ґрунтовно, указується на неможливість визнання промиссара представником хазяїна, тому що останньому дається не pacti, а лише doli exceptio, стало бути, він може послатися не на договір промиссара, а на однобічне волевиявлення його.

У такім обмеженому числі випадків римським правом визнана дійсність договорів на користь третіх осіб і допущений відступ від принципу: alteri nemo stipulari potest. Переходимо тепер до короткого викладу думок

- 62-

представників новітньої доктрини про можливість і допустимість договорів на користь третіх осіб.

Б. Новітня доктрина.

Приступаючи до викладу новітньої доктрини по питанню про дійсність договорів на користь третіх осіб, ми обмежимося, головним чином, розглядом положення цього питання в нинішнім сторіччі. Що стосується думок юристів теоретиків і практиків колишніх сторіч, то вони в такій повноті зібрані і розібрані Бухкою (прив. соч. § 15 і слід.) і Гарейсом (прив. соч. § 16 і слід.), що нам залишається лише повторити коротенько сказане цими письменниками. До рецепції римського права договори на користь третіх осіб визнавалися цілком дійсними. По древнегерманскому праву третя особа одержує в силу такого договору самостійне і безпосереднє право на вимовлене на його користь виконання. Цей погляд найдавнішого права відображається ще на судовій і нотаріальній практиці і навіть на законодавстві XIV і XV сторіч, по якому третя особа також здобуває право з обіцянки промитента в силу прийняття його промиссаром.

Але з іншої сторони після рецепції римського права принцип його про недійсність договорів на користь третіх осіб, хоча в трохи видозміненій формі, став пануючим серед юристів теоретиків. Так юриспруденція XII - XVI сторіч, розрізняючи між так назив. verba obligativa і executiva, визнавала стипуляцию действительною, якщо її verba obligativa спрямовані були на стипулянта, якщо ж вони відносяться до третьої особи (напр., "promittis Titio,

- 63-

quod dabis ei"), стипуляция незначна, хоча б прийняв таку обіцянку мав інтерес у здійсненні виконання третій особі. Теж саме буває, якщо verba obligativa і executiva мають на увазі третя особа. Якщо ж нарешті до третьої особи відносяться тільки verba executiva (напр., "promittis mihi, quod dabis Titio centum"), то договір вважається дійсним при готівці інтересу промиссара). Загальним результатом поглядів учених цих сторіч є визнання за третьою особою actio atilis, заснованої на цессії. При цьому вони приходили до такого результату завдяки змішанню договорів на користь третіх осіб з договорами, укладеними чрез представників. Далі початку римського права вони йшли в тім відношенні, що на їхню думку недійсний договір на користь третьої особи все-таки створював obligatio naturalis між контрагентами. Такий у загальному і погляд писателей-канонистов на дійсність договорів на користь третіх осіб. За принципове утримання початку римського права висловлюються і письменники французької школи XVI сторіччя). Але в той час як теорія тримається принципу римського права, у практиці видне прагнення до зміни початку: alteri nemo stipulari potest, відповідно до потреб практичного життя і цивільного обороту. Таке стремение виражається насамперед у визнанні практикою, починаючи з XVII сторіччя, дійсності для контрагентів договорів на користь третіх осіб. Що ж каса-

- 64-

ется права третьої особи, те і практика не доходила до визнаючи його безпосереднім), що виникає в силу самого договору, і самостійним). Для придбання третьою особою такого права практика вимагала якого-небудь особливого акта волі з його боку, що виражається чи в прийнятті зробленого на його користь обіцянки) чи в схваленні прийняття його промиссаром чи ж, змішуючи договори на користь третіх осіб з договорами, укладеними чрез представників, засновувала право третьої особи на прийнятті обіцянки промиссаром від його імені). Деякі практики навіть бачили в промиссаре лише свідка договору, укладеного між промигентом і третьою особою). Великої уваги заслуговуєте думку Гуго Гроция (de jure belli ас pads. l. II cap. IX n. 18 і 19). Установивши розходження між договорами на користь третіх осіб і тих випадків, коли третя особа одержує не право на виконання, а лише саме виконання, і коли промиссар є чи представником навіть нунцієм

- 65-

третього, названий учений визнає такі договори обов'язковими для сторін, так що промиссар не може звільнити промитента навіть до прийняття обіцянки третьою особою. Але викладена думка Гроция не знайшло собі рішучих прихильників. Так Вебер (Systematische Entwickelung der Lehre von den natürlichen Verbindlichkeiten, 2-oe изд. (1795) стор. 408) вважає договір цей необов'язковим для контрагентів до прийняття обіцянки третьою особою. Глюк (Ausfuhrliche Erläuterungen der Pandecten, IV ad. tit 14 lib. 2, § 383) засновує обов'язковість договору для контрагентів на тім, що обіцянка дається, власне кажучи, не промиссару, а третьому, першому ж надається прийняти обіцянка від імені останнього, відсутнього. Бемер (Exercitationes ad Pand. exercit. 28 ad 1.2 tit. 14 cap. I § 5 і 6) нарешті пояснює обов'язковість договору для контрагентів тим, що промиссар дейсивует у якості negotiorum gеstоr'а третього.

З даного, таким чином, нарису розвитку принципу дійсності договорів на користь третіх осіб, отже, видно, що хоча теорія і практика минулих сторіч відмовилися від строгого проведення римського початку: alter nemo stipulari potest, але на принципове визнання дійсності цих договорів, як таких, вони все-таки не могли зважитися.

Звертаючи потім до розгляду положення дійсного питання в юридичній літературі нинішнього сторіччя, ми бачимо, що питання про тім, чи є договори на користь третіх осіб по сучасному праву действительнши чи підкоряються вони і нині ще вищевикладеному правилу римського права, розділяє вчених і письменників на дві протилежні групи. Перша з них, що представляє панувавши-

- 66-

шиї в першій половині дійсного сторіччя думка, безумовно заперечує действителииость подібних договорів, дотримуючи встановленого в цьому відношенні римським правом принципу і, по більшості, допускаючи лише визнані останнім виключення. Друга група, навпроти, що одержала переважне значення в останні десятиліття, усе більш і більш отгесняя першу, у принципі визнає дійсність договорів на користь третіх осіб, вважаючи її чи результатом положення, виробленого звичайним правом, чи ж констатуючи необхідність її для потреб сучасного юридичного побуту і можливість і непротиріччя її сучасному стану права.

Приведемо коротенько думки найголовніших представників тієї й іншої з обох згаданих вище груп.

Принципу римського права тримаються, насамперед, Мюленбрух (продовження Erläuterung der Pand. Глюка ч. XXXVIII § 14 і 25, а також Cession стор. 147 і Lehr. d. Pand. § 131), допускаючи придбання третьою особою права з ув'язненого на його користь договору лише коли промиссар є мандатаром чи negotiorum gеstоr'ом третього і визнаючи договір цей незначним між контрагентами, Тибо (System des Pand. R. I § 30), також визнаючи виключенням лише представництво і той випадок, "коли обов'язок спочиває не стільки на договорі, скільки на модусі", і Венинг-Ингенгейм (Lehrb. des gemein. Civelrechts § 85). Проти останніх двох письменників особливо спрямовані више-приведенние статті Гейера, у яких автор, коштуючи цілком на ґрунті римського права, намагається довести дійсність договорів на користь третіх осіб уже по римському, принаймні, Юстинианову праву, і досягає цього бла-

- 67-

годаря змішанню даних договорів на користь третіх осіб з рефлективною дією і договорами, ув'язненими, хоча і на користь третіх осіб, але в інтересі, насамперед, самого промиссара. Але заслуга Гейера, порівняно з попередніми письменниками, укладається у визнанні даних договорів на користь третіх осіб дійсними принаймні між контрагентами. Для придбання ж третьою особою права за даним договором він, подібно Цауну, вимагає цессії йому цього права з боку промиссара.

Проти викладеної думки Гейера повстали, головним чином, Бухка (прив. соч. стор. 3-5) і Вангеров (Pand. § 608, прим. I). Обоє вони, утім, є захисниками римського початку недійсності договорів на користь третіх осіб як між контрагентами, так і стосовно третьої особи. Бухка (стор. 189 і слід.), зокрема, визнає дійсними ті тільки договори, при яких промиссар має власний, хоча і не майновий, але моральний, інтерес у здійсненні виконання третій особі. Але право за договором, звичайно, здобувається тільки промиссаром, від якого залежить переуступити його третій особі. Якщо ж у даному випадку цессия викликана зобов'язанням промиссара стосовно третьої особи, то вона відбувається мовчазно, у силу самого закону. Вангеров же, хоча і визнає існування в новітнім праві звичайного положення про дійсність договорів на користь третіх осіб, але пояснює його тим, що, на його думку, промиссар, діючи як представника третьої особи, укладає договір із промитентом від його імені. Такої ж думки Арндтс (Pand. § 246, прим. 3), Пухта (Pand. § 273 і 276 і Vorles. II, стор. 83 і 84), Келлер (Pand. § 231 і 232) і

- 68-

Зейфферт (Band. II, § 278), причому останній учений, так само як і Вехтер (Wurtem. Privatr. II, § 88,2), констатує принципову дійсність по новітній судовій практиці і німецькому звичайному праві договорів про здійснення виконання третій особі. За принципову недійсність договорів на користь третіх осіб висловлюються також Гербер (System des deutschen Privatr. § 150 прим. 3) і більшість інших германістів, хоча вони визнають, що новітнє право знає, крім відомих римському праву, ще кілька виключень з цього принципу, особливо стосовно страхування життя на користь іншої особи. До числа вчених, що заперечують на підставі римського права можливість висновку договорів на користь третіх і дійсність їх і по новітньому праву, належить також Савиньи (Obl. В. II § 59). Він при цьому виходить з того розуміння, що зобов'язання, будучи обмеженнями природної волі даної особи, заслуговують юридичного захисту, лише наскільки така позитивно потрібно нестатками цивільного обороту. Але, на його думку, немає такої потреби у визнанні дійсними договорів, укладених на користь третіх осіб. Проте, і він посередньо, принаймні, повідомляє цим договорам дійсність і судовий захист. А саме, на думку Савиньи (прив. соч. стор. 82 і 84) договір, спочатку ув'язнений на користь третьої особи, і притім без представництва, згодом перетворюється тим, що третя особа схвалює висновок такого договору, у договір, ніби-то, ув'язнений промиссаром як представника третьої особи. Думка Савиньи цілком розділяє і Синтенис (Das pract. gemeine Civilr. II § 104 ct.). До нього дуже близько

- 69-

підходить також думка Брунса (у Encyclopaedie Гольцендорфа Т. I (4-оі изд.) стор. 468 і слід.), тому що хоча і він констатує визнання новітнім правом договорів на користь третіх осіб дійсними, проте змішує їх з договорами, укладеними за допомогою представницької negotiorum gestio.

Найбільше рішуче останнім часом висловлюється за недійсність договорів на користь третіх осіб Бринц (Pand. II § 374 і 375). На думку його новітнє право також визнає тільки вищенаведені виключення, допущені римським правом із загального принципу недійсності юридичних угод, що порушують положення: alteri nemo stipulari potest.

До числа письменників, що заперечують дійсність договорів на користь третіх осіб у встановленому вище змісті, не можна не віднести нарешті і Бера. Він розуміє під цими договорами, як ми бачили вище, договори, ув'язнені саме на користь промиссара, визнаючи (напр, у Archiv f. Civil. Praxis T. LXVII стор. 160) договори, чи винятково головним чином на користь третьої особи зроблені, угодами, юридично байдужними, чи ж договорами, укладеними промиссаром вкачестве представника третьої особи.

От найголовніші представники першої групи. Що ж стосується потім другої групи письменників, що визнає дійсність по сучасному праву договорів на користь третіх осіб, то число їх постійне зростає, а думка, що захищається ними, у даний час варто вважати пануючим. Але між представниками цієї групи можна помітити наступне розходження в мотивуванні визнання новітнім правом дійсності згаданих договорів. А саме,

- 70-

тоді як одні письменники, як напр. Пфейфер "Die rechtlichen Verhältnisse der Wittwenkasson" у Zeitschrift f. deut. Recht T. IX(l845 р.) стор. 474), Безелер (прив. соч. Erbvertrage ч. II T. I § 2стор. 79 і след. і System § 102), Штриппельманн (прив. стаття), Дельбрюк (прив. соч.), Буш (прив. соч.), Цаун (прив. стаття), Платнер ("Ueber offene und verschlossene Briefe" у Archiv f. Civil. Praxis T. L стор. 105 і сиед. і 212 і слід.), Гарейс (прив. соч. напр. § 49) і ін., посилаються в підтверджено своєї думки про дійсність договорів на користь третіх осіб на існуюче, ніби-то, положення про тім звичайного права, що захищається судебною практикою, інші навпроти, як Виндшейд (Pand. II § 316 стор. 215 прим. 14 і 15) і Унгер (прив. соч. стор. 71 і слід.), заперечуючи існування такого положення звичайного права, принаймні загального, що поширюється на всі, узагалі, можливі випадки договорів на користь третіх осіб, бачать підстава визнання їхньої дійсності в правосвідомості, що змінилася, новейшого часи й у потребах більш розвитого цивільного обороту. Такої думки, між іншими, також Регельсбергер, Зигель, Пфаффъ, Штоббе, Циммерманн, Карлова (у приведених вище творах і статтях) і Беренд (прив. стаття в Zeitschrift f. deut. Rechtswissenschaft, а також у Гольцендорфа Encyclopaedie T. I (4-оі изд.) стор. 569).

Приведемо коротенько найголовніші приклади договорів на користь третіх осіб по новітньому праву.

Сюди, насамперед, відносяться договори страхування життя) на користь іншої особи на випадок чи смерті на дожиття, по-

- 71-

следние з умовою про сплату третій особі (вигодоприобретателю, як воно називається напр., у Статуті Страхового Суспільства Росія) чи одноразово відомого чи капіталу ж щорічно визначеного доходу з капіталу, і далі аналогічні з приведеними випадки договорів довічної ренти, внеску внесків в овдовілі, ощадно-позичкові чи інші подібні каси з умовою чи видачі по смерті вкладника його чи вдові дітям, чи ж при житті його, по настанні визначених умов, як те: при виході дочки заміж і т. під. В усіх цих випадках мається дійсний договір на користь третьої особи. Третім є особа, якому призначається видача страхової чи суми внесків. Воно при цьому одержує дійсно нове, раніш йому не належало, право, і при цьому право самостійне, що безпосередньо випливає із самого договору, хоча придбання його третьою особою отсрочивается, а тому від волі промиссара залежить відступитися від договору до настання умови остаточного придбання права третьою особою.

- 72-

Далі варто бачити дані договори на користь третіх осіб у тих прийнятих особливо в селянському стані домовленостях, унаслідок яких при передачі маєтку одній особі виговорюються здійснення на користь третіх осіб, особливо братів і сестер особи, що передає маєток, чи його вдови). І тут третя особа одержує право, безпосереднє і самостійне і, на відміну від попередніх випадків, звичайно також безповоротне.

Сюди нарешті не можна не віднести і так називаний фрахтовий договір). Договір про перевезення, власне кажучи своєму маючи у виді три особи: відправника чи товару фрахту, чи фрахтівника возія й одержувача фрахту, укладається однак тільки між першими. Але, проте, він створює самостійне право того, кому призначений фрахт, на одержання останнього, здійснюваним самостійним позовом до фрахтівника.

- 73-