На головну   всі книги   до розділу   зміст
1 2 4 5 6 7 8 10 11 13 14 16 17 18 19

з 5. ЗАДАЧІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОВЕДЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ ВИРОБНИЦТВІ ЕКСПЕРТИЗИ

У загальному вигляді задачу кримінально-процесуального доведення можна сформулювати як встановлення обставин справи. Необхідно розрізнювати при цьому мету, до досягнення якої повинні прагнути слідчий і суд, і ту задачу, яку вони зобов'язані вирішити. Метою кримінально-процесуального доведення є встановлення фактичних обставин справи відповідно точному до дійсності, т. е. досягнення истини88. Задача кримінально-процесуального доведення складається в прийнятті слідчим і судом всіх передбачених законом заходів для досягнення істини (ст. ст. 3 і 14 Основ).

Досягнення істини у справі є неодмінною умовою влучності карної репресії, що полягає в тому, «щоб кожний, що здійснив злочин, був караний справедливому і жоден невинний не був притягнутий до карної відповідальності і осуджений» (ст. 2 Основ).

Радянська теорія судових доказів, виходячи з основного положення марксистсько-ленінської матеріалістичної гносеології об пізнаваність світу і його закономірності, вважає принципово за можливе досягнення істини по кожній карній справі і тому встановлює цю вимогу як мету кримінально-процесуального доведення. У той же час теорія доказів не може не враховувати того, що в кримінально-процесуальному доведенні, як і в будь-якому пізнавальному процесі, можуть виникати в окремих випадках непереборні об'єктивні перешкоди до досягнення істини для пізнання певних обставин.

Ф. Енгельс зазначав, що недопустимо «прикладати мірку справжньої, незмінної, остаточної істини в останній інстанції до таких знань, які за самою природою речей або повинні залишатися відносними для довгого ряду поколінь і можуть лише поступово досягати часткового завершення, або навіть (як це має місце в космології, геології і історії людства) назавжди залишаться неповними і незавершеними вже внаслідок недостатності історичного матеріалу» »89.

Такий підхід повинен застосовуватися і до проблеми пізнаваності фактичних обставин карних справ, тим більше що процес їх пізнання суворо обмежений згідно із законом певними термінами. До того ж виникнення доказової інформації про злочин носить ситуационний характер90, т. е. залежить від конкретних умов, в яких воно протікає, в зв'язку з чим керуючі процесом пізнання закономірності виявляються як тенденція і в певних випадках можуть взагалі не виявлятися. Звідси об'єктивна можливість виявлення цієї інформації також може не виявитися, чим і пояснюється, що деякі злочини не тільки не розкриваються повністю, але залишаються взагалі невідомими слідчим органам (латентна злочинність) 91. Звідси задачею кримінально-процесуального доведення буде не саме досягнення істини, яке в окремих конкретних випадках може виявитися об'єктивно неможливим, а прийняття слідчим і судом всіх необхідних заходів для її досягнення (ст. 3 Основ). Тільки за це вони можуть нести ответственность92

Судова практика вищих судових органів чітко і реалістично вирішує це питання. Пленум Верховного Суду СРСР в постанові від 13 березня 1975 р. у справі Оганесяна відмітив: «Враховуючи, що можливості збирання додаткових доказів у справі вичерпані, а судна, що є в розпорядженні суперечливі дані не можуть служити достатньою основою вважати пред'явлене Оганесяну обвинувачення... доведеним, справа підлягає припиненню»93.

У визначенні від 3 грудня 1969 р. у справі Оськанових Верховний Суд РСФСР, змінюючи постанову президії Верховного Суду Чечено-Інгушської АССР про напрям справи на дослідування, відмітив: «Вказівка в постанові Президії про те, що органам слідства необхідно

виявити і додатково допитати як свідки осіб, які в день бійки і вбивства знаходилися на пероні станції Назрань... не можна визнати правильним, оскільки в період слідства встановити цих осіб не вдалося, і в постанові також не вказується, які конкретно не проведені у справі слідчі дії 94.

Сказане вище не дає якої-небудь підстави для висновку про зниження вимог до слідства і суду в частині досягнення ними істини у справі. Навпаки, воно сприяє підвищенню до них таких вимог, оскільки ставить їх не на формально-декларативну позицію досягнення істини «у що б те ні стало», а на реалістичну основу.

Істину не можна змішувати з достовірністю познания95. Істина означає відповідність наших знань про обставини справи реальної дійсності; достовірність же означає, що така відповідність доведена. Інакше говорячи, достовірність є доведена истинность96. З іншого боку, істинними можуть бути і гадані знання про обставини (наприклад, одна з висунених слідчим на початку розслідування версій) 97. Звідси невірно протиставляти істину і імовірність: істину потрібно протиставляти помилці, імовірність - достовірність.

В. І. Ленін писав: «Збіг думки з об'єктом є процес: думка... не повинна уявляти собі істину у вигляді мертвого спокою...»98. Таким чином, В. І. Ленін підкреслював діалектичний, динамічний характер істини. У карному процесі ця динаміка істини може виражатися в тому, що, будучи на початку розслідування змістом версії, істина в результаті його стає змістом достовірного знання (в звинувачувальному ув'язненні, вироку). Звідси, всупереч думці А. М. Ла- > рина, пізнання фактичних обставин справи йде не ] «від версії до істини», а від версії до достовірності. Отже, ; істинним може бути як вірогідне, так і достовірне J знання Вірогідне знання може бути і помилковим (помилкою). Достовірне знання звичайно розглядається тільки як істинне, хоч насправді це питання значно складніше. Достовірність знання не завжди є абсолютною. Таким може бути тільки знання, отримане внаслідок безпосереднього сприйняття

об'єкта, або вивідне знання в межах суворо дедуктивних систем (типу «2X2=4»), в зв'язку з чим достовірність таких думок називають також формальною.

Пізнавальна ж діяльність в карному процесі не обмежується безпосереднім сприйняттям об'єктів (місця випадку, речових доказів) і далеко виходить за рамки традиційної формальної логіки ". Тому абсолютна достовірність характеризує в ньому лише окремі фрагменти сукупного результату пізнавальної діяльності. Загалом же до цього результату застосовна лише вимога відносної, практичної, змістовної достовірності, т. е. такої, неспростовність якої не доведена 10° і яка означає досить високу, близьку до одиниці, міру імовірності 101.

Отже, відносно достовірне знання не може розглядатися як безумовно істинне, хоч в ньому і міститься максимальна гарантія досягнення істини. Це положення надзвичайно важливе для гносеологічної характеристики таких проміжних актів доказової діяльності по карній справі, як, наприклад, залучення особи як обвинувачений: достовірне встановлення його винності в злочині на момент залучення аж ніяк не виключає надалі можливості інакшого розв'язання питання про неї. Вказане положення важливо і для гносеологічної характеристики підсумкових актів доведення у справі - вироку і інш. Воно підкреслює необхідність ретельного аналізу сигналів (касаційних і наглядових жалоб) про їх необгрунтованість.

Істину і достовірність в карному процесі не можна змішувати з обгрунтованістю висновків (слідчого, суду) про наявність (відсутності) фактичних обставин справи !02. Обгрунтованість виведення і суду озна сподівається, що цей висновок заснований на доказах, зібраних у справі з дотриманням вимог повноти, всесторонности і об'єктивності (ст. 14 Основ). Якщо достовірність завжди передбачає обгрунтованість, то обгрунтований висновок не завжди буде достовірним. Висновок про невинність обвинуваченого при виправданні його (припиненні Справи) за недоведеністю винності буде обгрунтованим, якщо у справі були зроблені всі можливі слідчі дії, які, однак, не привели до достовірного

встановлення як винності, так і невинності обвинуваченого.

Вказане положення, прямо витікаюче з п. 2 ч. I ст. 208, п. 3 ч. 3 ст. 309, п. 2 ст. 349 УПК, складає головний зміст презумпції невинності обвинуваченого, відповідності з якою обвинувачений признається невинним, якщо його винність не доведена у встановленому законом^ порядку Невинність обвинуваченого може бути і доведеної, а такий дозвіл справи з точки зору задач карного процесу (ст. 2 Основ) потрібно визнати оптимальним, бо слідчі органи і суд повинні прагнути до досягнення істини як відносно обвинувачення» так і відносно виправдання. Те, що доведена невинність юридично рівнозначна недоведеній винності, означає лише відсутність у обвинуваченого необхідності («тягаря») доводити свою невинність. Але це не означає, що слідчі органи не повинні прагнути до отримання достовірних даних як про винність, так і про невинність обвинуваченого (підозрюваного). Така^ установка суперечила б прямій вимозі ст. 14 Основ.

На значення достовірного встановлення невинності обвинуваченого є пряма вказівка В. І. Леніна па справі Дрожжіна: «Якщо Дрожжін відданий суду, то це зроблене саме для того, щоб показати, що він невинен» шз. Ця вказівка свідчить про неспроможність тверджень, що невинність обвинуваченого (ніби внаслідок презумпції невинності) не потребує доведення 104.

Практика наших кращих слідчих і суддів підтверджує важливість досягнення істини при припиненні карних справ відносно підозрюваних і обвинувачених-Відомі випадки, коли при розслідуванні вбивств на первинному етапі серйозні докази були відносно одних осіб, а надалі була достовірно встановлена їх невинність і до відповідальності притягувалися і засуджувалися інші.

Враховуючи, що істина по конкретній справі не завжди може бути досягнута, закон проводить чітке розділення умов засудження і виправдання (припинення справи) 105.) Засудження допускається тільки при умові доведеності ' обвинувачення, точніше - основних його елементів: наявності суспільно небезпечного діяння, винності в ньому обвиняе38

ліого. Виправдання (припинення справи) можливо як при доведеній невинності, так і при недоведеній винності: в обох випадках обвинувачений однаково признається і вважається невинним Однак при недоведеній винності немає ніяких гносеологічних і юридичних підстав говорити про досягнення «істини» слідством і судом.

Оголошення такого роду виведення «достовірними», «істинними» ш6 не тільки неспроможне, але і може привести лише до спроб вуалювання вірогідних, по суті, висновків під «достовірні», «істинні». Реалістичний же підхід означає, що в практичній діяльності при припиненні справ по вказаних основах, якщо не вдалося добитися істини, слідчий і суд, не допускаючи включення у відповідні акти формулювань, що ставлять під сумнів невинність обвинувачених (ст 314 УПК), в той же час не має право вуалювати в тексті цих актів недосягнення істини з тим, щоб не вводити в помилку осіб, уповноважених здійснювати нагляд за законністю і обгрунтованістю вказаних актів.

Вірогідне встановлення фактів може бути основою для обгрунтованого негативного вирішення питання про подію злочину і винність обвинуваченого, в зв'язку з чим справа припиняється (або по ньому виноситься виправдувальний вирок). Однак цим не обмежується роль вірогідних думок при дозволі справи.

У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 30 червня 1969 р. «Про судовий вирок» вказується: «Всі сумніви відносно доведеності обвинувачення, якщо їх не представляється можливим усунути, тлумачаться на користь підсудного» 107. Таким чином, давно визнане в радянській теорії доказів положення придбало характер обов'язкової вимоги. М. С. Строгович, якому належить чимала заслуга в теоретичній розробці даного положення, так роз'яснював його в 1955 р.: «Сумнів може торкатися як самої істоти обвинувачення, коли воно підриває його основу і спричиняє виголошення виправдувального вироку, так і окремих фактів, вхідних до складу обвинувачення, коли воно спричиняє пом'якшення обвинувачення, визнання меншої міри карної відповідальності, чим та, яка затверджується обвинуваченням» 108.

Чи Не суперечить правило про тлумачення сумніву в лользу обвинуваченого вимозі ст. 43 Основ об недопусти39

мости виголошення звинувачувального вироку на предполо жениях? Думається, що немає, бо, по точному значенню зако на, на припущеннях не може засновуватися обвинувачення загалом, а також його елементи, які загострюють положення підсудного. Але обставини, які говорять на користь підсудного, пом'якшують його відповідальність, можуть встановлюватися і приблизно, якщо обвинувачення загалом доведене, а сумніви у вказаних елементах носять непереборний характер 109.

Достовірність і обгрунтованість актів не можна змішувати з їх мотивированностью. Вона означає (застосовно до питань доведення) приведення в процесуальному акті доказів, на яких засновані висновки (слідчого, суду) про наявність (відсутності) відповідних обставин справи. Якщо вимога обгрунтованості закон відносить до всіх актів, то вимога мотивированности (приведення доказів) відноситься тільки до більшості їх (вирокам, звинувачувальним висновкам і інш.), але не до всіх.

Немотивированность актів, в яких згідно із законом потрібно мотивування висновків (вироки і інш.), є серйозним процесуальним порушенням, манливим визнання акту незаконним. Однак це не завжди свідок- - ствует про необгрунтованість акту - якщо фактичні обставини справи викладені в ньому у відповідності з соб-, ранними і дослідженими у справі доказами, висновок (рішення) в ньому буде обгрунтованим.

Отже, вимоги істинності, достовірності, обосно-», ванности і мотивированности процесуальних актів на ходяться між собою у вельми складних відносинах. Ис-: тинними можуть бути акти недостовірні (вірогідні), не-1 обгрунтовані і невмотивовані. Достовірні акти до І більшості випадків істинні, але можуть бути і не істин- - ними. Вони повинні бути обгрунтованими, але можуть бути] (згідно із законом) не вмотивованими. Мотивированность же, акту ще не означає ні його обгрунтованості, ні його достовірності, це залежить від змісту мотивування.

Чітке розмежування цих понять в теорії має* важливе практичне значення, оскільки вони відображають! різні сторони доказової діяльності і; пов'язані з різними вимогами до неї, які ледве-, дователь і суд зобов'язані виконати.

З урахуванням викладеного задачу кримінально-процесуально-;

40

го доведені можна сформулювати як прийняття слідчим і судом передбачених законом заходів до достовірного встановлення всіх фактичних обставин справи, висновки про наявність (відсутності) яких повинні бути завжди обгрунтованими і в передбачених законом випадках - вмотивованими.

Загальна задача кримінально-процесуального доведення стоїть і перед кожною слідчою (процесуальним) дією, пов'язаною із застосуванням спеціальних знань в тій або інакшій формі. У такій слідчій дії, як проведення експертизи, ця задача має і деякі специфічні аспекти, пов'язані з наявністю відомої самостійності в діяльності одного з головних його учасників - експерта110.

Експертиза проводиться з метою отримання висновку експерта, що є доказом по карній справі (ч. 2 ст. 16 Основ). Воно покликано встановлювати як доказові факти (фактичні дані - ч. 1 ст. 16 Основ), так і фактичні обставини справи (ст. 15 Основ). Для правильного встановлення фактичних даних і обставин справи висновок експерта повинен бути істинним, достовірним, обгрунтованим і вмотивованим.

Метою проведення експертизи виступає отримання істинного, достовірного, обгрунтованого і вмотивованого висновку експерта. Задачею слідчої дії, що розглядається є прийняття учасниками проведення експертизи всіх необхідних заходів до досягнення вказаної мети.

Якщо експерт не може зробити достовірний висновок про належні встановленню факти, він повідомляє про неможливість дати висновок (ст. 82 УПК). Прийняття подібного рішення виключене в умовах діяльності слідчого і суду - останні не мають право відмовитися від рішення справи. Звідси у них і виникає необхідність засновувати таке рішення не тільки на достовірно встановлених даних (фактах, обставинах), але і на даних, встановлених приблизно. У експерта ж такої необхідності немає, він дає висновок лише тоді, коли переконаний в істинності і достовірності своїх висновків. У зв'язку з цим застосовно до діяльності експерта вимоги достовірності і обгрунтованості співпадають.

41

Разом з тим формально достовірний висновок експерта може виявитися не істинним. Мова йде про той слу- і чай, коли основу висновку складають недоброкачест- I венние початкові дані, представлені експерту слідчим (судом), причому недоброякісність їх не може бути виявлена експертом в рамках його компетенції,, т. е. за допомогою його спеціальних знань. Такі ситуації: можливі при судово-автотехнічних і деяких інших експертизах, де виведення базується на слід-" ственних (судових) даних про обстановку випадку і т. п. Тут виведення може точно відповідати цим даним, т. е. бути формально достовірними,, але не бути істинними в зв'язку з неістинністю самих даних. і

З іншого боку, істинний висновок експерта може виявитися недостовірним (необгрунтованим). Це підтверджує практика повторних експертиз: будучи обосно-: ванний призначені (при наявності сумнівів в достовірності < висновків за результатами первинної експертизи), вони даюг нерідко ті ж результати, що і первинні експертизи,, а це означає, що висновки, дані за результатами первинних експертиз, були істинними, але необгрунтованими (і тому недостовірними).

Явно недостовірним буде висновок експерта, якщо виведення викладається в гаданій формі (вірогідні висновки).

Гаданий висновок дається експертом, коли у нього немає підстав для категоричної відповіді на поставлене питання, а є лише обгрунтована версія про наявність (відсутності) певної обставини («досліджуваний підпис від імені А, ймовірно, виконана самим А» і т. п.). Версія є важливим логічним інструментом як в судовому (слідчому), так і в експертному встановленні відповідних обставин, вказуючи один з можливих шляхів їх встановлення. Однак вона ніколи не може бути засобом встановлення цих обставин. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 березня 1971 р. роз'яснено, що «вірогідний висновок експерта не може бути встановлений в основу вироку» (п. 14), і, таким чином, воно не має доказового значения111.

Звернемося тепер до мотивированности висновків експертів. Ст. 191 УПК вимагає, щоб в письмовому за42

члюченії експерта містилися його вмотивовані відповіді на поставлені питання.

Судова практика Верховного Суду СРСР і Верховних судів союзних республік розглядає перевірку обгрунтованості і мотивированности висновків експертів як найважливішу складову частину їх оценки112. Незгода слідчого і суду з висновком експерта повинна бути також вмотивована (ст. 80 УПК), як і сам висновок.

До проблеми істинності, достовірність і обгрунтованість висновків експертів зверталися А. І. Вінберг, А. А. Ейсман, Л. Е. Ароцкер, В. М. Галкин, П. П. Цветков, В. К- Лісиченко і інші автори. Більшість висловлених ними думок правильна, однак деякі

викликають заперечення.

Так, А. І. Вінберг ототожнює поняття істинного а достовірного висновку, хоч істинний висновок, як вже відмічалося, може бути як достовірним, так і недостовірним (вірогідним). Він пише: «У окремих випадках експерт так і не зможе виявити істину. Тоді він обмежується констатацією лише відомої міри імовірності, т. е. припущеннями»113. Ототожнивши істину і достовірність висновку, автор як альтернатива ним протиставляє «вірогідний» висновок, хоч, як вже говорилося, воно може бути також істинним. Нам представляється, що, не досягши істини і пересвідчившись в цьому, експерт повинен або відмовитися від розв'язання поставленого питання (повністю), або дати «го часткове рішення, але таке, яке було б достовірним.

Правильно розмежовує ці поняття А. А. Ейсман. Він детально аналізує поняття достовірності висновків і приходить до висновку, що воно має не формальний, а змістовний характер114. З його твердженням можна погодитися лише частково - застосовно до висновків, змістом яких служать висновки про індивідуальну ідентифікацію об'єктів. Достовірність таких висновків на сьогоднішній день дійсно не може - вважатися «формалізованої», в цьому напрямі тільки ведуться роботи математиків і криміналістів. Але в багатьох інших експертних дослідженнях, де мова йде про встановлення приналежності предмета або речовини до певної групи або про встановлення відповідності

43

дій обвинуваченого спеціальним (технічним і др) нормам, достовірність висновку експерта є і змістовної, і формальной115.

Розглядаючи вимоги достовірності висновку експерта як достовірності змістовної, А А. Ейсман вказує, що застосовно до неї не можна задовольнитися простим запереченням імовірності. «Поняття достовірності,- пише він,- представляє... така нова якість висновку, коли поступове наростання імовірності досягає своєї межі і саме знання перестає бути вірогідним»116. З цією думкою потрібно погодитися, однак з нього не витікає визнання допустимості «вірогідних» висновків. Коли мова йде про «вірогідні» висновки, є у вигляду їх форма - виклад висновків у вигляді припущень. Такий висновок недопустимий як доказ, подібно тому, як недопустимі як докази гадані свідчення свідків і інших осіб.

Що ж до змістовно достовірних висновків, то, оскільки в них висока міра імовірності, на переконання експерта, переросла в достовірність, вони повинні бути дані в категоричній формі, яка і покликана виразити це переконання експерта і служити гарантією достовірності його висновку для слідчого: і суду.

Можна лише частково погодитися і з П. П. Цветко-вим, що затверджує, що «висновок експерта, щоб стати доказом, повинен бути не тільки категоричним за формою, але і достовірним за змістом»117. Необхідно уточнити, що категорична форма є однією з умов і гарантією достовірності експертного висновку; що ж до самої достовірності висновку, то вона встановлюється при його оцінці слідчим і судом і тому не може бути попередньою умовою визнання висновку доказом у справі.

Говорячи про обгрунтованість висновку експерта, ЛЕ Ароцкер ототожнює це поняття з його мотивированностью. Так, він пише: «Обгрунтованим є висновок, вмісний достатні об'єктивні основи або докази правильності виведення »118

Аналогічно поступає В. М. Галкин, що включає в поняття обгрунтованість висновку експерта його убеди44

тельностьпе. Неважко бачити, що в обох випадках мова йде не про обгрунтованість (по суті), а про мотивированности (за формою). Обгрунтований висновок експерта може бути і немотивированним120, а вмотивоване - необгрунтованим (якщо мотиви не виявилися досить ваговитими) 121.

Правильне розмежування понять достовірності, істинності, обгрунтованості і мотивированности висновку експерта дозволить в кожному конкретному випадку дати його найбільш повну і диференційовану характеристику, що має важливе теоретичне і практичне значення.