На головну   всі книги   до розділу   зміст
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Просторово-часовий підхід

Історія формування даного підходу нараховує декілька поколінь в розвитку наукової думки. Перша згадка відноситься до XIX віку, а саме до німецької класичної школи, родоночальниками якої вважаються К. Ріттер і А. Геттнер, які сформували головні поняття «просторової науки», спираючись, головним чином, на географію.

У XX віці дослідженням проблеми просторових закономірностей займалися як зарубіжні (А. Леш, Р. Харштон і інш.), так і радянські вчені. Наприклад, радянський вчений Б. Б. Родман затверджував, засновуючись на свій позиційний принцип функціонування об'єктів в геопространстве, що економічний рівень розвитку регіонів залежить переважно від їх місцеположення. Тут підкреслюється положення відносно центрів зростання науки, виробництва і т. д. Б. Б. Родман виходив з того, що існує «локальний оптимум», в якому всі об'єкти функціонують найбільш ефективно. Знаходячись за межами цього оптимуму, об'єкти знаходяться під тиском сили («позиційним тиском» або «тиском місця»), що примушує найбільш активні об'єкти змінювати своє місцеположення, а непристосовані до змін об'єкти зникати. Потрібно помітити, що даний позиційний принцип носив чисто теоретичний характер.

Дане питання розглядається і в рамках теорій Лундської школи в Швеції, згідно якою просторово-часова організація передбачає синтез людей і природи або соціально-географічного простору. Така єдність базується на розумі кожної окремої людини і світовій цивілізації загалом. Згідно з теорією, необхідно подолати всі внутрішні розбіжності, протиріччя (політичні, релігійні, расові і інш.), що є складною задачею, оскільки суспільство і природа не Можуть розвиватися в гармонії.